Але, рідні мої вирішили, що мама-термінатор і їй ніякого піклування не треба. Ба більше того – почали вправлятися, хто виведе мене першим.
Ви знаєте, любі жінки, ці блаженні відчуття, коли голова, мов планета. А горло так заклало, що ти мало, що чуєш. Напевно тому, діти вирішили верещати аби я почула, що вони хочуть їсти.
Я кинула погляд на чоловіка, знаєте, такий – я тебе рятувала, тому тепер твоя черга. Але…
Єдине, щзо він може зробити і, слава богу, млинці, але треба СКАЗАТИ, де що стоїть. Дрібничка. Але, коли ти не можеш і рота розкрити, то зробити легше, ніж сказати.
Встаю, несу планету на голові і колочу на млинці.
Далі включаються діти, доносять до мене, що млинці від тато сильно смердять пригорілим і тверді, мов підошва.
Кидаю погляд на чоловіка, той – і ти, Бруте?
Стаю і роблю млинчики, мовчки, хоча в моїй велетенській голові крутиться стільки чудових слів і реплік.
Далі чоловік вирішує, що пора сказати, що він їде до мами! Альо! В тебе тут жінка ледве дихає і мовчить!
– Тим більше, що ти захворіла, тому ми з дітьми побудемо в мами.
Дивлюся на чоловіка і погляд Ісуса від якого відвернулися всі учні.
Їдьте. Лишайте матір, раз вам її не треба. Добре, що було треба здорової і такої, яка б бігала за вами з носовичками.
Включила фільм і одягла навушники, щоб не чути гамору, але ж треба всім розказати, кому в що одягатися. Що брати до бабусі, яку іграшку, телефон, чи є в бабусі інтернет, чи купувати пластівці, чи вони надовго, чи брати улюблену ковдрочку…
Мої очі почали випромінювати палавінь і я почала мріяти, коли ж вони якнайшвидше поїдуть.
Квартира просто навалювалася на мою й без того велику голову незвичною тишею, причувалися голоси і стукіт дверей, лопотіння ніг, невиключений телевізор і світло у ванній. Мабуть, марю.
Так хочеться аби хтось обійняв, напоїв чаєм, дав градусник і накрив ковдрою. Звичайно, що це мав би робити чоловік, адже він клявся «в здоров’ї, і хворобі»… та багато в чому він клявся, он вже який рік світильника в коридорі нема. Нема на кого покластися, тяжка моя доля…
Далі почувся скрип дверей і стало тепло-тепло від ще однієї ковдри… Може, якщо захоче і без слів…
Фото Ярослава Романюка
