Свекруха вирішила, що у місті живуть одні ледарі. Мовляв, немає господарства – немає турбот. Вона буквально вимагає, щоб ми щовихідних до неї приїжджали та займалися городом, худобою та іншими справами. Невже вона не розуміє, що маємо свої турботи?
Ми у шлюбі восьмий рік. І мої батьки, і батьки мого чоловіка живуть у селі. У місто вони не хочуть переїжджати, хоч ми пропонували. Подобається їм возитися з тваринами та колупатися у землі. Це для них як хобі. Але якби свекруха до нас не чіплялася, все було б чудово.
Мені сільські справи в дитинстві так набридли, що терпіти все це я не можу. Я батьків одразу попередила, що допомагатиму фінансово буду, а фізично — ні. Вони змирилися з моїм вибором, та й господарювати в промислових масштабах перестали, адже їм стільки всього не треба. А ось свекруха моя вибрала зовсім іншу тактику.
За роки спільного життя ми з чоловіком таки наскладали необхідну для першого внеску суму і взяли квартиру в іпотеку ще до лютого минулого року. Квартира в новобудові і без ремонту, тому ми весь цей час наводимо лад у нашому гніздечку. У будні часу не вистачає – залишається надія лише у вихідні. Та тільки мама чоловіка надихнути не дає, через її господарство ми не можемо навіть плитку придбати.
— Зачекає на ваш ремонт. Нащо вам узагалі щось робити зараз. Люди в будову ні копійки не вкладають розумні. Про харчі потрібно думати на сам перед. Я замовила курчат бройлерів сорок штук. До них потрібно зерна узяти і необхідні препарати. Усе разом п’ять тисяч поки.
І такі слова ми чуємо ледь не щомісяця. Вона узяла двох биків, трьох поросят і купу птиці. Зрозуміло, що корма купує, сіно посадити то посадила, а от здоров’я аби його скосити, висушити і зібрати вона не має, тому наймає людину, а все це гроші і не малі. А хто їй їх дає?
Ремонт ми досі робимо, адже завжди відкладаємо його на потім. З початку весни ми щовихідних у свекрухи. А потім знову бралися за роботу. Це ж гаряча пора, тож жили на бетоні та дивилися на обдерті стіни. Я вже підстрибую від самого слова “село”.
Щовихідних своя “розважальна програма”. І немає ні кінця, ні краю. Мені здавалося, що це пекло триватиме вічно. Я чекала з нетерпінням глибокої осені, щоб зайнятися нарешті тим, що треба нам, а не свекрусі.
Проте відставати від нас свекруха не збиралася. Хоча зараз і зима, вона продовжує надзвонювати і зазивати до села.
— Чого ви там неробством займаєтесь? Досить диван тримати на спині. Не вигадуйте і не відмовляйтеся! На вихідні я на вас чекаю, роботи валом!
Мої батьки здивовані. Навіть вони не звикли так орати, адже в цьому немає потреби. Але свекрусі, мабуть, подобається смикати людей і виїжджати за їхній рахунок. Виходить, що ми маємо свої справи та турботи відкласти на другий план і вічно думати про те, аби догодити свекрусі?
Я відмовилася б від таких поїздок, але не хочу непорозумінь із чоловіком. Він своїй мамі заперечувати не звик. Він невдоволений звісно, але переживає, що та зляже від важкої роботи коли робитиме все сама.
І який вихід із цієї ситуації? Ми ремонт колись доробимо? Як заспокоїти цю жінку, адже вона вже все придбала на те, щоб теплицю побудувати і чекає нас, аби ми їй “допомогли”.
03,02,2023
Головна картинка ілюстративна.
