Марина з дитинства мріяла бути медиком – про це знала мама і її улюблений ведмедик, який переживав «ампутації» та «пересадки». Тепер тільки книжки з медицини та дитячий ведмедик нагадують матері про її дитину.
Педіатром вона так і не стала, зате з неї вийшов чудовий військовий медик.
“Їй запропонували змінити обстановку і поїхати у відрядження. Казали: «Їдь, Маринко, чому ж ні, подивишся на інших людей, інше море». Вона погодилася. Там її прикомандирували до іншої військової частини. Це було у кінці жовтня”, – розповіла сестра Марини Олена Коваль про її переїзд до Маріуполя.
Далі розпочалося повномасштабне вторгнення і Марина дзвонила все рідше і рідше. Але ніколи не розповідала як їй важко, просила розповісти як справи у них-так відволікалася. Тільки 12 квітня в повідомленні вона не змогла стримати емоцій.
«Але я вже не буду змушувати себе стримуватися. Я просто сиджу і плачу, тому що дуже страшно і що буде з нами далі ніхто не знає”, – писала Марина сестрі, коли вони виходили з «Aзовмашу» і наказувала сестрі не шукати її тiло, бо в цьому пеклi це робити без сенсу.
“Все погано. Багато 300. Було фаєр-шоу, це так кажуть ті, хто бачив. Командирська броньована машина згоріла. Що з командиром та іншими людьми мені невідомо. Кажуть, було все: авіа, гради, танки. Було стільки прильотів, що жесть. Два ракетних удари. Частина нашого бункера завалилась. Ми йшли о 3.30 ночі. Повна темінь. Поряд горів ангар. Все розбито – все: стовпи валяються, величезні дірки, зруйновані будівлі. Це не описати словами. Я пишу і плачу. За цей день я відчула стільки страху, відчаю і бажання жити, як ніколи в житті” – писала Марина і далі тиша.
Рідні дуже сподівалися, що вона в полоні і дуже зраділи, коли побачили її на відео на якомусь пропагандистському ресурсі. А далі зателефонувала Ірина Верещук та повідомила, що донька передала лист.
“Двадцятого серпня зателефонувала Ірина Верещук і сказала, що нам лист. Я не могла стримати емоції. Це ж частинка доньки. Вона не вміє писати російською. Ну, не вміє, але все одно вона його написала, хоч і багато помилок. Його ж там теж прочитали”, – каже мама, але найголовніше, що там були слова підтримки для них- менше плакати і готувати торт до її приїзду.
“Написала: «Мама, я жду встречи с твоим тортом «Монастырская изба». Це ж треба навіть у такому маленькому листі про тортик згадати обов’язково. Вона у нас ласунка. Любить усі мамині тортики, але й сама гарно випікає, у неї це виходить. Завжди дивилася якісь відео, блогерів, які розповідають про випічку», – каже пані Люба.
21 вересня не спали всю ніч – дуже сподівалися, що їм знову зателефонують. Дарма.
“Бачиш це і розумієш, що вони всі однакові, всі герої, і всі мають бути вдома. Але вони повернулися, а вона залишилася там і для неї пекло продовжується. Дівчата, яких визволили, тоді, телефонували і казали, що вони там тримаються, як плачуть, так і сміються і дуже чекають, коли їх повернуть додому. Я дуже чекаю цього моменту, і я, і батько її, і сестричка. Розумієте, вона ж у нас українка. Вона любить свою країну. Вона вірить в неї. Покинути тепле ліжко, запашну каву, смачний мамин тортик і туди піти – це не кожен зможе”, – додала пані Любов. Вони чекають – мама, тато, сестра і ведмедик: “Кожна думає, а де мене це застане, де я буду на той момент, що казатиму, чи бігтиму, чи плакатиму. Мені здається, що у той момент я цілуватиму всіх підряд”.
За матеріалами Суспільного.
Фото: колаж.
10/16/2022