Вона так пальцями в усі боки тицяла, що я не встигала і вслідкувати за тим. Бачу, що на мого сина на два дні стільки вже роботи наскладали, що й десять не впорається. Питаю, а чи не надто то, а сваха так звисока: “А що, як квартиру купувати, то все було добре, а як прийти і допомагати, то вже й важко?” Я так і сіла. А вона до тієї квартири яким боком.
Не знаю, що там собі сваха намріяла і як уявляє цей світ, але те, що я оце побачила мене прикро вразило. Син із невісткою щовихідних до них на гостину їздять. Я не раз чула як невістка оговорювала із ним, що треба зробити і чим саме мамі допомогти. Однак, я й уявлення не мала, що там насправді відбувається.
У мене двоє дітей і заради них я пів свого життя на заробітках провела. Працювала важко, але бачила добре, що хлопці мої і розумні і працьовиті, жінок собі до пари обрали добрих, то й не шкодувала сил, аби їх підтримати.
Перше я старшому квартиру придбала. Хоча як – я. То син також по будовам їздив і копійку до копійки тулив, тож і вийшло у нас, що склались і придбали квартиру двокімнатну.
З молодшим – інша історія. Там більшу частку я внесла, меншу батьки невістки, але квартира в них гарна. Я за меншого спокійна зовсім, бо сваха моя сина завжди хотіла і не раз мені невістка плакалась, що мама більше мого сина любить і жалує, ніж рідну доньку. Там лиш пил не здувають.
А от старший у тещі на особливому рахунку. Вона має ще чотирьох менших доньок, а чоловік у засвіти пішов, тож, як вона каже: “Ніхто крім нього і не зробить”. Син щовихідних там. І скажу вам що повертається він виснаженим і без настрою. Я вже як тільки не запитувала у чому справа, а він мовчить. Тож минулими вихідними до свахи на гостину вже сама приїхала.
Так от не встигли ми із авто вийти, як та давай задач сину на плечі складати:
— Дрова склади, гній вивези, паркан залий, сітку натягни, дах поладнай, у хаті дошку не забудь замінити і ось, у вікно скло вставиш, а потім я вже тобі скажу що робити.
Я не витримала і запитала, а що то має десятеро робити, чи як? Бо я сама з села і точно знаю, що стільки за два дні одна людина не зробить. Хіба станемо всі втрьох робити.
— То як квартиру йому, так важко не було, а як уже тещі допомогти, то врапт і не зможе? – підняла сваха брову.
Я аж пирснула сміхом, бо хто-хто, а от ця жінка до житла сина мого відношення точно не має. Син заробив, я, але не вона. От так їй і сказала, бо мовчати я зроду не звикла нікому і ніколи.
— То я відношення не маю? – підстрибнула вона на місці. – А як от тут я йому дитину гляділа, поки він світами їздив? А як жінку його годувала і хату для неї отоплювала? То вже й забулось? Так. Усе сам?
Гостини не вийшло, бо і сваха і я своє доводили. Син не витримав, посадив мене в авто і ми поїхали додому. Дорогою замість того, аби мене послухати, почав ще й мені вимовляти за те, що я так не розумно себе повела.
— Ну така вона собі людина, – каже мені – Я до неї звик, слухаю, головою хитаю, а роблю що можу. Зовсім не їхати не можу, бо ж бачиш, як їм важко. А ти даремне втрутилась, тепер оце напруження буде між вами і між нами. Чого було втручатись?
А мені аж зле стало. То як то я мала мовчати і слухати? Кажу сину, що він не зять – наймит який. Бо ні привіталась, ні поздоровкалась, а одразу роботу до рук. Кажу йому, аби більше туди не їздив, а він мені знову:
— Не втручайся, мамо.
От як те витримати і як тому зарадити?
Головна картинка ілюстративна.
