Я вдруге заміжня. Від першого шлюбу є дочка, є й спільна з чоловіком дитина. І якщо чоловік доньку прийняв одразу (інакше б ми просто не зійшлися), то його мама одразу й різко позначила свою позицію – за внучку мою дитину вона не рахує. Такої ж думки дотримувалася і сестра чоловіка.
Мені від такої їхньої позиції було ні гаряче, ні холодно. У дочки є дві бабусі – з мого боку та з боку колишнього чоловіка. З колишньою свекрухою у нас залишилися рівні стосунки, як і з колишнім. Тож дівчинка мала досить уваги.
На сімейні свята чоловік спочатку їздив один, а коли підріс наш спільний син, то став брати і його. Мене не запрошували навіть із пристойності. Не знаю, чи родички говорили, щось чоловіку, але на наших відносинах це не відчувалось зовсім. Такий стан речей мене влаштовував абсолютно.
Минулої зими мама чоловіка занедужала. Коли свекруху виписали, чоловік почав щодня кататись до матері. Зовиця на той момент була на 6 місяці, тому допомоги від неї до ладу не було. Зате вона не забувала дзвонити чоловікові та нагадувати про те, що треба з’їздити до мами.
Я щодня готувала для свекрухи їжу, їй приписаний був особливий раціон, а чоловік увечері відвозив, допомагав матері чим попросить, а потім повертався додому. Іноді возив її на огляди. Все це займало досить багато часу, але що тут поробиш, це необхідність, а не забаганка.
Але тут чоловіка відправили у відрядження на тиждень. Відмовитись можливості не було, тому він поїхав. Ми домовилися, що я возитиму свекрусі їжу і наглядатиму, бо зовиці вкотре “нездоровилося”. Мені чомусь здавалося, що вона просто не хоче зайвий раз напружуватись і щось робити. Тим більше коли є така чудова відмазка.
Начебто все мало пройти добре, але тут у мене занедужав син. Дочку я одразу відправила до своєї мами, щоби ще й вона не підхопила. Подзвонила зовиці, пояснила ситуацію, що приїхати не зможу, бо й сина маленького залишити нема з ким, та й свекрусі принести чогось не хочу.
Та в трубку похмикала, і зробивши велику ласку, погодилася сама сходити до своєї матері. Я заспокоїлась і зайнялася сином. Думала, що без мене там упораються. Ну, звичайно ж, я помилилася!
Вже наступного дня сестра чоловіка по телефону мені повідомила, що вона теж “начебто занедужала”, тому не може сходити до мами. На запитання і що в такій ситуації мені робити відповіді я не отримала. Чоловіку я вирішила не дзвонити, тому що, ну а що він вирішить із відрядження? Тільки перейматись буде зайвий раз. Вирішила попросити дочку.
Вона вже досить доросла, їй 14 років, я пояснила їй ситуацію і вона погодилася. Я приготувала їжу, зателефонувала свекрусі, запитала, що ще треба, попередила, що їжу та все необхідне привезе дочка. За тоном свекрухи я зрозуміла, що вона не в захваті, але вибору ми не мали.
Дочка поїхала, а за дві години у мене донька повертається у сльозах. Я не знаю, що й думати, заспокоїла, з’ясувала все та ледь сама не плакала вже.
Мама чоловіка більшу частину часу проводить у ліжку, але останній місяць спеціаліст радив їй потихеньку ходити по квартирі. Чоловік їй допомагав, вона уже більш-менш рухалась і могла себе обійти.
Але коли моя донька прийшла та їй купу завдань надавала. Донька у мене виховано, тому погодилась допомогти. Попилососила витерла пил і помила підлоги. з цим у неї усе гаразд, удома вона все це робить з задоволенням. Але свекрусі все було не так, на що і вказувала. та так, що дівчинка не витримала і зі сльозами на очах вискочила з квартири геть.
Я дослухати не встигла, як телефонує зовиця(одужала так швидко, швидко). Вона уже у свекрухи була і голосно мені почала вимовляти за поведінку доньки. Ну тут я уже не витримала. Соромно зараз, але лиш перед сусідами, які те все, мабуть, чули. Розповіла я усе, що думаю і сказала, що віднині я їм не помічниця. їсти варити і свекрусі возити я не буду. Най що хочете станеться я навіть пальцем не поворухну, аби їм допомогти.
Тут же слідом телефонує чоловік. Але розмовляти він хотів не зі мною, а з донькою. Одразу подякував їй за допомогу його матері. сказав, що пишається тим, що є її вітчимом і що вона по суті могла відмовити одразу допомагати чужій для неї жінці, але зробила це. Вибачився за поведінку своїх родичів і попросив не звертати увагу на них. Мовляв, деяких людей не переробиш.
Після повернення чоловік так і їздить до матері, а я так і готую їжу, адже зовиця відмовилась це робити. Сказала, що у її стані вона і на кухню зайти не може. Мав би це чоловік готувати, але мені його шкода. Вмовила себе, що роблю це для нього.
Доньці чоловік привіз новий телефон, на знак удячності і як компенсацію за пережите. Мені ж сказав, що старіти можна спокійно, у нас росте прекрасна людина, яка нас ніколи не залишить одних.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
