«Ноги би тя не носили»…
Мені зараз п’ятдесят шість років і я вже який рік на заробітках, щоб заробити на операцію чоловікові. Він практично не ходить, хіба з палицями, ся справа в суглобах. Лікарі дивуються, що він ще дуже молодий для такого, але я… Я знаю, чого це все сталося.
Ми були молоді, закохані, починали будувати хату, у нас з’явилося двійко дітей… Все як у всіх.
Дмитро їздив на будову – це було звичною практикою для нашого регіону. Спочатку їздив в дальні міста, а далі вже й в інші країни.
Я теж працювала вихователькою в дитячому садочку і тримала господарку. Сісти не було коли, бо як не садиш, то все те закручуєш в банки, працюєш біля свиней та корови, доглядаєш дітей.
До вечора так стомлюєшся, що тіло все гудить. Особливо руки, аж тремтять.
Але цієї роботи для чужого ока не слідно, а особливо для Дмитрового.
Не встигне приїхати, як гроші всі вже на перед розплановані – те на підлогу, те на шпаклівку, те на опалення…
Побуде трохи та знову треба їхати, бо ж хочеться у власній хаті жити, а не в приймах.
Звичайно, що я помічала, що чоловік любить перехилити, але ж яке виправдання було:
– А що ти хочеш? Робота у нас важка і якось розслабитися треба.
А згодом я почала чути в свою сторону зауваження, що ми всі на його шиї висимо, такі невдячні. А його думки ніхто не слухає. Така розмова виникала з дрібниць. Наприклад, де копати криницю – він каже там, а я в іншому місці. Пояснюю, що так буде краще, бо мені й до кухні ближче, й до стайні на одній відстані, щоб не таскати відра здалеку.
І він тоді починає, що як я така розумна, то хай витягую свої гроші і плачу.
Чи колір хати, чи колір стін – все, що не по його він сприймав, як те, що я його не ціную.
А згодом почав ще казати, що я ніяка жінка, бо он Лариса, яка з ними їздить на роботу і працює кухарем, та он жінка, а я таке собі.
А Лариса так заробилася на кухарстві, що дітям квартири покупувала в місті, отак куховарила.
Але виявилося, що він бігав не лише до Лариси, але й до інших жінок.
Тоді я таке в серцях і сказала…
Чим йшла до завершення будова, тим чіткіше я розуміла, що не хочу в тій хаті жити з ним.
Але ж куди дінешся?
Живемо отак – він на заробітках, а я вдома біля господарки та на роботі.
Діти виросли, ми їм весілля справили і вже й онукам тішимося. І ось тут Дмитра й скосило.
Він жалівся, що йому важко ходити, але ж молодий чоловік – хто на те звертає уваги.
Дійшло до того, що він вже без двох палиць й з хати не виходить.
Потрібно дуже багато грошей, а діти допомогти не дуже то й можуть, бо у них теж, як не одне, то друге.
Прийшлося мені їхати на заробітки за кордон, щоб якось чоловіка вилікувати.
Може, інша на моєму місці й не їхала б, бо ж він заслужив те, що має.
Але жити в хаті з такою людиною просто нестерпно. Тому мені легше поїхати геть з хати аби просто його не бачити.
Мене не буває вдома по пів року, за цей час давно б можна було вже все зробити, але щось завжди стає на заваді. То карантини і ми чекали, то всі гроші проїли і треба знову заробляти, то тепер знову напасть.
А я за кордоном попри важку працю просто оживаю – мене не тиснуть ні стіни, ні настрій чоловіка.
Фото Ярослава Романюка.
