Деяких людей хлібом не годуй, а дай їм попліткувати, влізти в чуже життя, розповісти чужу таємницю. Їм наплювати, що їхні дії бентежать ще не зрілу дитячу психіку і душу.
Звичайно ж, це Клава заварила тоді кашу. Сьогодні вона, найязикатіша із жінок, ховаючи очі, каже, що не пам’ятає ні про розмову з Тамарою, ні про сльози Мишка після її «відкриттів». Але ж і розмова, і сльози були. А ще було важке дитяче розчарування, якому ніякими виправданнями не допоможеш.
А річ ось у чому. Олексій Іванович Красов, солідний чиновник років п’ятдесяти, дуже любив жінок. Вони його також любили. Шлюбів із своїми подругами Олексій ніколи не реєстрував. Йому на все життя вистачило того першого, із якого насилу вибрався. Стосунки з подругами у нього завжди були такими довірливими, що здавалось до весілля залишалось півкроку. Та тільки цього півкроку він ніколи не робив. Все було: кохання, спільне господарство, — але штамп у паспорті… Ніколи!
За матеріалами – “Є”.
Роман із Тамарою розвивався за класичним сценарієм: симпатія, закоханість. І ось вже Тома з речами перебралась до Олексія Івановича. Все, як завжди. Крім того, що у Тамари був син. І не якийсь несвідомий малюк, а дванадцятирічний підліток з непростим характером. Що надломило душу дитини, Красін не з’ясовував. Він Мишка годував, одягав, як рідного, ні в чому не відмовляючи. За що Тома була йому від душі вдячна.
Але сусідка Клавка цю хитку рівновагу зруйнувала. Ні з того, ні з чого прийшла вона у гості до Олексія Івановича, коли його не було вдома, розсілась на дивані і почала розпинатись перед Тамарою на тему: багато тут господинь до тебе бачили. Пройшлась і по Мишкові, ніби між іншим охрестила його «безрідним цуциком». У Клаві заграла звичайна жіноча заздрість, але результат розмови виявився не таким, за який би хотілося порадіти.
Мишко, грюкнувши дверима, вискочив із квартири. А потім Мишко тиждень не розмовляв. Ні з ким: ні з матір’ю, ні з дядьком Олексієм, ні з друзями-однокласниками. Він просто байдуже дивився на стелю, не реагуючи на те, що відбувається навколо. Тамара вже збиралась показати сина спеціалісту, як раптом син несподівано й дуже чітко запитав:
— Дядьку Олексію, ти ж мій тато, правда?
У домі повисла недобра, напружена тиша.
— Ну, в деякому розумінні, — невизначено протягнув Олексій Іванович і раптом зрозумів, що злякався.
Це було якийсь нове, невідоме раніше відчуття.
«Чого я хвилююсь? — запитував він сам себе. — Обманути дитину? Дрібниці. Звалити на плечі нові, додаткові обов’язки? Теж не проблема. Якщо щось не складеться, Тома потім пояснить хлопчику, що він неправильно зрозумів ситуацію. Тоді, чому ж на серці шкрябають «кішки»? І тут Олексій Іванович зрозумів, що його налякав жалібний, нещасний тон підлітка. Та й сам хлопець мав такий беззахисний вигляд, що нагадував п’ятирічного хлопчика.
— Дядьку Олексію, ти ж не залишив нас із мамою, коли я був маленьким? Ти просто повинен був поїхати, — з надією говорив Мишко. — Знаєш, я не вірив мамі, коли вона казала, що ми тобі не потрібні. Вона все це вигадала, щоб я не сумував. А я завжди чекав тебе, таточку!
У душі Олексія Івановича щось перевернулось. Він кинувся до Мишка, притис його до себе і молив Бога про одне: він хотів, щоб хлопчик заспокоївся. Спомин життя без батька, що накопичувався роками, рвався назовні. Він висував ідею за ідеєю. За словами Мишка виходило, що Красін — співробітник спецслужб, глибоко законспірований агент, який пішов із сім’ї, щоб не викликати небезпеки для сина. Були й інші ідеї. Але найбільше Олексію Івановичу запали в душу такі роздуми: «Тату, ти тільки подивись, як ми з тобою схожі: у тебе голова кругла і у мене теж, і лоб у мене як у тебе, і пальці у нас однакові…».
Виговорившись, хлопчик, нарешті, заснув, а Олексій Іванович довго стояв, дивився у дзеркало. Ні, він не шукав схожості між собою і Мишком, його чорні очі і темні брови нічого не мали спільного з білявим сином Тамари. Він думав про інше. Намагався уявити, як же виглядає сьогодні його власний син Борис, якого залишив майже чверть віку тому назад.
Ця думка вразила його. Він раптом зрозумів, що згадуючи першу сім’ю, думає виключно про колишню дружину. Але ж був і хлопчик! Був! Лише переживши потрясіння за чужу дитину, він згадав, що десь у нього росте власний син.
«Зараз йому десь близько тридцяти, — прикидав він, не в силах згадати рік появи сина. — Мабуть, вже свою сім’ю має, діток». Ця думка неприємно здивувала Красова: в дідусі він себе поки що не зараховував, і батьком теж не відчував, адже пішов із сім’ї, коли син ще в пелюшках був. Раптом Олексію Івановичу дуже захотілося подивитись на сина. Ну хоча б одним оком, хоча б словом перемовитися.
Півночі він крутився з боку на бік, роздумував, де і як можна було розшукати колишню дружину. А вранці задзвонив телефон. Телефонував старий приятель, який колись був свідком на весіллі Олексія. Чи не диво? Приятель і розповів, що Борис закінчив університет, займався наукою, але потім кинув наукову роботу й став займатися бізнесом. Відкрив кафе, потім ресторан. І приятель поділився Борисовим номером телефону.
Сьогодні Олексій Іванович й сам не розуміє, як він наважився зателефонувати сину після стількох років мовчання. Ним керувало величезне бажання побачити і почути сина. Борис запросив батька у свій ресторан:
– Приходьте у будь-який час, — ввічливо уточнив він, — скажете, що за п’ятий столик.
Офіціанти кидали на Олексія Івановича швидкі, але зацікавлені й виразні погляди. Красов почувався незатишно. І тут з’явився Борис. Він йшов по залу високий, трохи повнуватий, а головне, як дві краплі води, схожий на батька. Ті ж очі, той ніс, та ж манера усміхатись.
Ця зустріч поклала початок мирному співіснуванню двох Красових — старшого і молодшого. Війни між ними ніколи не було, але не було й любові. І тепер батько з сином поспішали надолужити згаяне. Вони усе робили разом. Слова «тато» й «синок» стали головними у їхньому лексиконі. В усьому радились, навіть відпочивати їздили разом.
Щоправда, за кордоном Олексій Іванович трохи засумував. Там, далеко від дому, йому раптом згадався Мишко, колючий і вразливий. З одного боку, хлопець був щасливий, що, крім “батька”, у нього з’явився ще й «старший брат». З іншого… Ревнощі і стpax палали у дитячому серці. А раптом «тато» знову зникне?
Красова заполонили думки. Він запитував себе: чи має він право брати на себе роль Мишкового батька? Адже коли-небудь його батько розшукає Михайлика так само, як він знайшов Борю…
Своїми сумнівами він поділився зі сином, але той настільки був поглинутий у кокон щастя, що зрозумів батька по-своєму. «Ти збираєшся одружитись з Тамарою? — майже байдуже запитав Борис. — Я нічого проти усиновлення Мишка не маю. Прогодуємо!» — засміявся бізнесмен і міцно обняв батька.
Олексій зрозумів, що свою проблему він повинен вирішити сам. Та й сама доля поквапила його.
Повернувшись після відпустки, Олексій дізнався, що колишній чоловік розшукав Тамару.
– Він хоче забрати Мишка? — швидко запитав Красов.
– Ні, вирішив, що я у тебе на утриманні, а він має право на відсотки, — зі смутком відізвалась Тома.
– А про Мишка він що каже?
– Про сина, взагалі, мови не було, малий ще. Поки хлопець грошей не заробляє, він для нього не існує. Ось підросте, встане на ноги, тут таточко йому на шию і сяде: ось, мовляв, я — такий, але рідний тобі…
Тамара говорила сердито. Відчувалось, вона не раз вже розмірковувала над ситуацією і не знаходила із неї жодного виходу.
– Адже я не дарма казала сину, що він нас залишив, забув. Хотіла, щоб Михайлик забув батька, — призналась Тома. — Він за нами все життя йде по п’ятах. Постійно гроші випрошував: то йому на лікування потрібно, то друзям винен, то на їжу немає. Мишко для нього пусте місце. Коли з нас нічого взяти, він зникає. Якось одного разу він з’явився, коли син у стаціонарі лежав. Я у боргах була, як у шовках. Так він усе перевірив, впевнився: що ми бідні й зник. А Михайлика того разу ледве виходили. Батько добре знав про це, але провідати не з’явився.
Олексій слухав і не вірив своїм вухам. Поведінка Мишкового батька здавалась йому такою безсердечною. Він вже відкрив рот, щоб вилити свій гнів… І раптом замовк. А сам він що, кращий, подумав Красов?
Звичайно, гроші із колишньої дружини він не тягнув, сам гроші платив справно, але й життям сина теж не цікавився. А Боря, напевне, дорослішав, як всі. Все це без нього, без батька.
Красов зітхнув. Йому вже не вірилось, що Михайлик ввійшов у його життя всього півтора роки назад — так багато цей хлопчик перевернув у душі благополучного й успішного Олексія Івановича.
Він раптом ясно зрозумів, скільки по-справжньому важливого прогавив у житті, з власної волі, з безтурботності обділив себе й Борю. Але вони з сином надолужать згаяне. А як бути з Мишком?
– Слухай, а як ти дивишся на законний шлюб? — раптом запитав він Тамару. — Ну, може, давай одружимося, створимо сім’ю, — від хвилювання голос Олексія Івановича затремтів, але він взяв себе в руки й твердо сказав головне: «Тільки я повинен стати батьком для Михайлика. Нехай обов’язково візьме моє прізвище. Хочу, щоб він був Красовим. Я сам виховаю з нього справжнього мужика. Не сумнівайся!».
Автор – Любов МАТВІЄНКО.
Фото – pixabay.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
