Ми з чоловіком не мали ні багатих батьків, ні якоїсь прибуткової професії – він по заробітках, а я вдома виховувала двійко діток. Поки знімали квартиру, а далі доробилися й до нової.
Знаєте, так то просто звучить «купили нову квартиру», але за тими словами стоїть постійне обмеження себе в усьому – ми не ходили в кіно чи клуби, не витрачали кошти на гостини, не їздили на курорти, все тиснули копійку до копійки.
Спочатку аби якось підсобити чоловікові, я працювала в мами в селі на господарці, адже так можна було економити на їжі: тримаєш корову, то й маєш вже пів холодильника їди: сметана, сир кислий, сир твердий, кефір. Надривала спину й на городі – треба все посадити аби потім і закрутити в банки і мати що їсти взимку.
Для дітей одяг майже не купувала, бо було, що подруги дадуть чи в комісійному куплю. На себе так само. Абсолютно нічого нового і ніякої розкоші – все для того аби якнайшвидше мати свій куточок, а там можна й відпочити.
Та де там. Далі почався ремонт і ціни різко підскочили з нашим щастям на матеріали. Далі так само дорожнеча на меблі і сантехніку…
Не бачила я ні нової помади, ні туші. Відповідно й виглядала. Пригадую, що якось запросили нас на весілля.
То ми дуже сильно витратилися на одяг – я купила собі сукню аж за дві тисячі. Тоді у мене вперше стався когнітивний дисонанс: я страшенно жаліла, що витратила на себе таку суму, а з іншого боку, я картала себе, що так низько себе оцінюю, що маю єдину гарну сукню за пів сімейного життя!
На весіллі я виглядала може й так, як усі, але я просто шкірою відчувала, що в мене все не таке – ні макіяжу, ні зачіски, ні манікюру.
Навколо люди жили, розумієте? Жили! Веселилися та сміялися, а я була мов робот, щоб не так поворухнутися і не обхляпати сукню чи ненароком не зачепити.
Так от – я все економила і економила, а в чоловіка все були нові забаганки: купити машину, купити гараж…
Коли ми вже жили в своїй квартирі, то звичайно, що я висловлювала своє незадоволення таким станом речей – вічною економією. І в такий момент він і сказав – якщо так, то забирайся з моєї квартири.
З його квартири… Сльози текли, він просив вибачення, але це повторювалося все ж таки від сварки до сварки.
Виявлялося, що я нічого в житті не робила, а сиділа на його шиї з дітьми двадцять два роки.
На початку цих всіх зароблянь на квартиру – він все записував на себе. Тоді мені здавалося, що це справедливо, адже він найбільше заробляє… Наївна…
Тепер він знайшов іншу, а я маю піти геть з його життя і його хати, бо він все заробив своїми руками, а я просто отак стояла збоку і ще й заважала. А тепер є машина, квартира, гараж і не треба йому заважати жити й насолоджуватися тим нарешті омріяним життям.
Я не боюся почати життя з початку, не боюся жити без нього. Я просто жалкую, що я витратила свою молодість, свої молоді роки отак, в бездну і пропасть, на чужу користь і просто тим не скористаюся.
Тепер я в маминій квартирі в хрущовці. І знаєте, теплішого місця годі й знайти! Ми з мамою трохи посумували, а далі я відпочию душею й почну робити те, що вмію найкраще – акумулювати кошти та робити чуже життя комфортним. Може, колись і навчуся та зроблю своє життя комфортним для себе, але коли це буде?
Фото Ярослава Романюка.
