fbpx
Історії з життя
Вже сто разів казала собі Маруся аби не балакати з Ганею, але вміє вона прийти так, що її не помітиш

Останні листочки тріпочуть на яблуньці. Маруся вже все листя погребла, все прибрала та впорядкувала, а ці пару впертих листків все не хочуть падати. І не знає вона як до цього ставитися – наче й дратує, що не все йде по її плану, а з іншого боку – як же хочуть жити ті листочки, як же вперто не хочуть вони завершувати свої короткі дні.

Отак і людина, тріпоче, рве її вітер-доля і хтось сидить та чекає на відхід, а ні – живе і топче ряст. То про неї, про Марусю. Ніхто й не скаже, що їй за вісімдесят – спина рівно, роботи переробити може – хай молоді сховаються. Тільки сусідка Ганна прийде в три погибелі згорблена та перераховує всі свої болячки, немов переливає їх в неї.

Тоді Маруся робиться нездорова – і серце тисне, і млоїть. Вже сто разів казала собі аби не балакати з Ганею, але вміє вона прийти так, що її не помітиш, тільки таке шершаве біля вуха:

– Ой, нині бурі магнітні чи то лиш на мене так діє?

І вже так діє на Марусю, тільки не буря, а ті питливі очі, які зазирають в неї: «Скажи, вже млоїть?», скажи, щоб відчула себе краще.

Після таких розмов, Ганну ніби розпростує, вона йде рівно і несе палицю, вона наїдається того спокою і тепла, що йде від усієї Марусиної суті.

Якось Маруся занедужала, кілька днів не виходила з хати. Сонце облудно загріло в її вікно, і так стало хороше, ніби ще рання осінь і на дворі літатиме павутина та обплутуватиме їй лице. Встала і з кошту рем пішла на свою лавку. Сіла. На яблуньці ще тріпотіли листочки.

– Господи милосердний, який ти добрий. Дякую тобі, Отче, дякую, – усміхається Маруся, бо Творець милосердний до того, хто його бачить в листочках, теплому промінні і надії.

You cannot copy content of this page