Євдокії Таран 85 років, але дає раду великій господарці – дві корови, 15 овець та ставок для риби, а на будинку майорить синьо-жовтий стяг. А на столі жінку чекає фото її 15-ти дітей, бо не видно їх і не чути на обійсті через війну.
«Маю сім синів, вісім дочок, 29 внуків та 42 правнуки. Отак, щоб усі разом, то лише сім разів з’їжджалися до батьківського дому, – розповідає пані Євдокія, бережно розправляючи кутики фото. – Бо ж постійно усі в роз’їздах, справи. А я, мати, молюся за кожну свою кровиночку і виглядаю на порозі хати», – каже жінка.
Пані Євдокія каже, що її дідусь загинув на війні 1917 року, а зараз її діти знову захищають Україну.
– Та я б сама пішла воювати, – каже Євдокія Терен.
– Ви? – перепитую.
– Так, я! Тепер пішла би, – продовжує жінка. – Ото, як є, пішла би. Та ніхто вже не бере. Шкодую, що коли були події Майдану, в Київ не поїхала. А всі мої сини тоді були там від першого й до останнього дня. Молодший Ванька вивозив тіла померлих героїв. Казав: «Мамко, тут чорніється від померлих». Я ж вимолила тоді в Бога життя всім своїм синам.
Після повномасштабного вторгнення четверо її синів пішли добровольцями.
«Нічого не казали, а пішли воювати. Отож, Іллюша та Вася пішли першими. Служили разом. Далі – Коля та Юра. Вони також разом на війні. За ними ж подалися у війська мої внуки Андрійко та Сергійко. То ж живуть аж у Херсоні, – каже бабуся. – А, почувши, що вуйки пішли воювати, й собі записалися в ряди української армії».
Не мигнуло горе родину – тяжко поранило Василя, брат ніс його на плечах з поля бою два кілометри і тим врятував життя.
«Васю поранили тяжко. Якби Іллюша його не виніс з поля бою, то й не вижив би», – ділиться мати.
«Іллюша все те бачив. Лиш можу уявити, що там відбувалося. Мовчить. Не вдається в подробиці, – бідкається пані Євдокія. – А Вася в дуже важкому стані. Лікували в Дніпрі, потім у Києві. Зараз же перевезли до Польщі. Він від травня не встає з ліжка, нерухомий. Дружина Васі з ним у Польщі. А вдома на тата й маму чекають четверо дітей. Плачемо та молимося. Ми вимолюємо в Бога йому життя».
Оскільки жінка й так сильно переживає, то інші не кажуть, як їм так, лиш «Мамко, все добре», але жінка знає «те добре». Двоє інших синів волонтерять, а вона сама віддала всі гроші, що мала на чорний день – на ЗСУ.
«А я ж хіба не допомагаю? Та все даю. Ото мала гроші, складені на чорний день, то всі передала на ЗСУ. З підвалу повиносила закрутки всі. Все, що мала. Та й з пенсії щомісяця по дві-три тисячі виділяю на армію. Більше того, сини навіть впізнали мої закрутки. Дзвонили й раділи, що поїли смаколиків від мами», – розповідає пані Євдокія.
Та й дочки пані Євдокії теж допомагають, наприклад Людмила купила для брата бронежилет, тепер дає гроші на лікування Василя. Жінка каже, що буде Перемога: «Діти мені завжди повторюють: «Мамко, буде перемога. Перемога – за нами». Я їм вірю».
Жінка вірить та молиться, вимолює в Бога перемогу.
«Мої ж сини боряться за процвітання нашої України. Вони ж бідовані такі, як і я. Це ж 15 дітей треба було одягнути, нагодувати. Вони знають, що таке біда. Хіба лиш раз на столі з їжі була лиш одна кулеша?.. І не хочуть мої сини, щоб українці бідували. Ми боремося за свободу й за волю», – каже вона.
Після Перемоги жінка планує нажарити шашликів, наварити гуцульського баношу, кулешку барабуліну, книшів.
«Приготую все, що люблять мої діти. Та це – вже після перемоги. Вірю й молюся, що вже скоро!», – впевнена вона.
За матеріалами БукІнфо.
Фото: колаж.