Багато людей живуть без кохання, просто за звичкою. Їх об’єднують діти і побут. І все! Ніякої любові, просто звичка…
Ми жили так само. Під одним дахом, але абсолютно чужі люди. Як сусіди по гуртожитку. Не було навіть спільних тем для розмови. Увечері він приходив з роботи, вечеряв, пив зелений чай зі своєї улюбленої чашки, яку йому подарував наш син, вмикав телевізор для фону і шерстив соц. мережі…
Ніяких «як пройшов твій день?», «як справи на роботі?». Всі наші розмови були про комунальні платежі та проблемах дітей. І все!!!! Тому, коли він того ранку повідомив про свій відхід, я майже не засмутилася, я була готова до цього. Я знала, що він йде не до когось, а від мене!!! Він зібрав якісь речі і просто пішов. Пішов так, ніби вийшов в магазин за хлібом…
Я сиділа, пила каву і не промовила ні слова. Все моє життя здалося мені витраченим даремно. Де??? Де та людина, яку я зустріла 24 роки тому?? Мене в ньому підкорило почуття гумору. Він був душею компанії, смішний, пустотливий, завжди з хорошим настроєм. Він завжди фонтанував ідеями, завжди щось придумував. Коли з’явилися одне за другим діти, він був найкращим батьком. Діти його любили.
Коли??? Коли наше життя увійшло в звичку? Не дарма кажуть, що побут з’їдає почуття. Робота, дім, робота, діти… І так все життя…
Він пішов…. Моє ж життя майже не змінилася. Я за звичкою готувала вечерю на двох, як і раніше заварювала йому зелений чай, як і раніше включала телевізор для фону. До блиску мила його улюблену кружку, яку він чомусь не взяв з собою… Я сумувала, сумувала за ним, ночами плакала в подушку, намагалася відволіктися на роботі, брала всілякі підробітки. Тільки б не повертатися в порожню квартиру. Іноді він дзвонив. Вітав зі святами, питав про здоров’я і все!!!
Діти дорослі, у них своє життя. З батьком спілкуватися вони не перестали, адже від того, що він пішов, він не перестав бути їхнім батьком. Те, що він живе один, я дізналася від дітей. І все ще сподівалася, що він повернеться. Сподівалася і чекала. Адже не може ж так бути, щоб стільки років життя просто пройшли непомітно.
Сьогодні 23 річниця нашого весілля. Я за звичкою спекла його улюблений яблучний пиріг, заварила зелений чай в його улюблену кружку, включила телевізор для фону. Протерла пил на нашому весільному альбомі і з головою поринала в минуле. Ось він-красивий, молодий, з палаючими очима, а поруч я-в білій сукні, щаслива, з посмішкою. Поруч родичі, друзі…
По щоках бігли сльози. Це сльози печалі, образи і смутку. Із забуття мене вивів звук дверей. Діти. Це діти прийшли привітати мене з річницею. Я швидко змахнула сльози і закрила альбом. Він увійшов з величезним букетом моїх улюблених лілій. Увійшов так буденно, наче повернувся з магазину, в який він пішов рік тому. Дивно. Звідки у нього ключі??? Рік тому, йдучи, він просто за звичкою взяв їх з тумбочки в передпокої… І пішов. А зараз він прийшов, сів за стіл, випив свій зелений чай, з’їв шматок пирога і запитав: «Можна я залишуся? Мені без тебе дуже погано. Мені без тебе не жити».
Ми дивилися наш альбом, сміялися, згадували наше весілля, появу дітей, перші зубки, безсонні ночі, безгрошів’я, інститут, весілля сина… І він залишився… Тому що мені без нього погано, мені без нього не жити…
Звичка! Скажете ви. Можливо, звичка, а може бути це і є любов…
Автор: Ольга Koхановска.
Фото ілюстративне.
