fbpx
Україна
Я кілька тижнів готувалася, щоб увійти до спорожнілого батьківського дому. Навіть взяла із собою краплі. Здавалося, не витримаю

Ось він ключ – великий, старомодний. У першому класі мама урочисто вручила мені його на довгому коричневому шнурку.

– Дивись, не загуби!

Символ самостійності, свободи та дорослого життя бовтався на гpудях важким тягарем, заважав і натирав шию.

У передпокої на гачку – таткова улюблена кофта. Стара, протерта. Вся у дрібну дірочку від попелу. Кілька років тому я купила йому нову, гарну, дорогу. Так і не одягнув жодного разу. Не міг розлучитися зі своєю синьою вовняною, з білими смужками на рукавах.

Ще не роззувшись, я вдихаю її запах. Татко.

Мамині капці. Крихітні, акуратненькі. Мама носила дитячий розмір, а про мій сорок перший завжди жартувала, що я прийомна. Парасолька в ромашку на вішалці. Скільки разів я йшла в дощ, і мама простягала мені його: “Візьми дочко, хоч до машини добіжиш”.

Я не люблю парасольки. Але цей беру до рук, гладжу. Мамочка.

Батькове крісло. Мамині окуляри. Кросворд на журнальному столику. Книжка із закладкою. Генрік Сенкевич, Камо прийдеш.

“Радянська обстановка” – так би написали ріелтори про цей будинок. За зневажливим формулюванням величезне життя. Кохання, тепло, надії.

У серванті так само стоїть зелена керамічна вазочка, в якій мама зберігала цукерки. Наївна, думала, ми не знаємо. Ми з сестрою отримували по одній після вечері. Я вічно клянчила “ну, ще одну маленьку, ну, будь ласка”.

Батько одного разу вирішив провести експеримент, хтось сказав йому, мовляв, якщо цукерки будуть у вільному доступі, діти до них стануть байдужими.

Він поставив зелену вазу на обідній стіл і сказав: “Їжте скільки влізе”.

У мене влізло все. Надвечір нудило.

Мама відпоювала мене липовим чаєм і примовляла “Яся, ну хто тобі таку брехню сказав? Тьотя Женя!? Так у неї ж немає дітей!”

Скринька зі скарбами. Тяжка, кована. Різнокольорові мотки ниток, шнурки, змійки, ґудзики. Цілий світ. Знайшла старовинний бабусин мідний наперсток. Пам’ятаю, як гралася з ним ще, коли ця полиця була вищою за мою голову.

Свята святих – татова кладовка з інструментами. Саме – кладовка, від слова клад.

На верхній полиці столярний “відділ”. Рубанки, фуганки, стамески. Чую татовий голос. Він порається на балконі з новим замовленням, восьмигранним столиком.

– Анько, неси косий різець!

Років у п’ять уже відрізняла клюкарзу від цезарика, а липові рукоятки від ялинових.

Стара картонна папка на зав’язках, підписана почерком мами з неправильним нахилом “Аньчині грамоти”.
Шкільна “за цілеспрямованість та впевненість у собі”. Всім тоді видавали за успіхи у математиці, спорті, літературі. А мені таке, щоб не образити.

Грамоти, табелі з трійками, щоденники з поведінкою “незадов”, кострубаті малюнки фломастерами. Зберігала. Все життя.

У їхньому свідоцтві про шлюб, у боковій кишеньці обкладинки – бірочка з пологового будинку “Дівчинка, 1,900 кг”.

А біля бірочки засохла квіточка лаванди, щоб пахла.

Так може любити лише мама.

Наділа татовий ручний годинник, мамину овечу жилетку, ходжу по дому, як по дитинству.

Дала собі слово не плакати. Посміхатися та згадувати приємне.

Але ось вона, мавпочка. Тяжка, металева, з єхидною мордочкою. В одній руці тримає скляне барило з сіллю, в іншій з перцем. Вона може стояти, спираючись на хвіст. Колись цим хвостом я сильно подряпала брову.

– Ще б міліметр…, – голосила мама, мазала мені чоло зеленкою і дула на ранку “у кішечки заболи, у собачки заболи, у Анютки пройди”. Мавпочку подалі сховала.

Я знайшла її, мамо. Стискаю в руках, не можу стримати сліз.

Порожньо без вас, боляче, холодно.

Здається, немає нічого. Тільки два хрести на цвинтарі та ця залізна мавпочка.

П.С. Знов гримнуло за вікном. Чергова ракета прилетіла обірвати чиєсь життя. Я навіть не здригнулася. Більше не страшно. Погортала книгу на журнальному столику. “Камо грядеш” зі старослов’янського перекладається як “Куди ти йдеш, Господи?”.

Автор: Анна Гін(українська поетеса, прозаїк та публіцист. м. Харків)

Фото: intermarium.news.

You cannot copy content of this page