Ніколи б не повірила у те, що життя може змінити усього лиш фен. Хороший такий, новий і дорогий фен, який я власними руками подарувала мамі до Різдва.
Коли мама ним користувалась, щось трапилось із проводкою. Я осиротіла вмить і дім втратила. Пізніше, блукаючи по згарищу я намагалась знайти хоч щось, що можна було б залишити на згадку, але нічого. Лиш попіл під ногами.
Я не мала іншої родини, окрім своєї тітки. Тітка Марина була одинокою і часто приїздила до нас на гостину. Вона була для мене незвичною. Такою собі дамою з вищого кола. Коли вона виходила зі свого дорого авто і роззиралась довкола, то завше говорила одну і ту ж фразу:
— Треба перезавантажитись. Поживу трохи у вас в “дерьовн-є-є”. Екстриму захотілось.
Мама її любила і казала, що вона дуже нещасна, хоч і багата. Від мами я знала, що тітка Марина тричі була заміжня і тричі ставала вдовою. Черговий її чоловік був багатшим за попереднього і відспівавши останнього вона вже мала мережу власних СТО.
Саме до неї я й подалась. Вірила, що тітка Марина допоможе, обігріє. якось розрадить мене. Наївна! Уже те, що вона не приїхала провести в останню путь мою маму повинно було мене насторожити.
Сидячи у своїй трикімнатній квартирі вона сказала повчально:
— Я не сонце – усіх не обігрію. Якщо хочеш комусь дати хліба, краще дай мотигу і насіння, аби він той хліб сам виростив. Саме тому я вважаю, що ти повинна йти і навчатись хоча б у технікум якийсь. Тобі ж є вісімнадцять? О! А там і житло матимеш і харчування! До мене будеш приходити квартиру прибирати – гроші зароблятимеш. А що ти думала? Хочеш жити – умій вертітись.
Через пів години після тієї розмови вона провела мене до дверей і сказала, що чикатиме наступної п’ятниці на генеральне прибирання.
То було двадцять років тому. Не знаю, як би склалась моя доля аби тітка Марина мене в себе залишила, але зараз у мене все добре. Живу у невеличкому містечку, працюю на швейній фабриці удома маю свій невеличкий підробіток. Усе це завдяки тому, що таки пішла у той технікум на швачку. Заміжня, маю двох синів.
А нещодавно – дежавю. На порозі мого дому з однією сумкою – тітка Марина. Її дому уже теж немає, як і бізнесу. Їй давно за шістдесят і вона майже тими ж словами зі сльозами на очах просить:
— Нічого не маю. Нічогісінько. Усе попелом розвіяло. Прихистиш?
Можливо так і не можна. Можливо, я не надто хороша людина, але я вчинила точно так же, як вчинила колись вона з єдиною різницею – я хоча б відвезла її до гуртожитку в якому в нашому містечку знайшли прихисток ті у кого війна забрала все. Влаштувала тітку Марину на роботу до нас у цех.
Я не вірю ні в карму, ні в бумеранги, але чомусь, саме з цією людиною вчинити інакше просто не могла. Напевне, надто важко мені довелось тоді, надто болючою і несподіваною стала та відповідь.
08,11,2022
Головна картинка ілюстративна.
