fbpx
Історії з життя
– Я не можу уже тебе слухати, – заявила мама Варварі по телефону, – Ти сама себе чуєш? Он у подруги діти машину купили, у іншої – будинок будують. Лиш у тебе одні негаразди. Усе не так і не те. Вуха в’януть. Відсьогодні мені лиш хороше повідомляєш

– Я вирішила: в такому разі взагалі матері телефонувати більше не буду! – розпачливо розповідає Варвара. – Нехай дивиться позитивні новини по телевізору! Там все весело, під музику, не те що у нас. Уявляєш, так мені і заявила останнього разу – вистачить нити вже, я більше не хочу слухати твій негатив! Розповідай мені про хороше. Так я б з радістю про хороше, тільки, де його взяти, гарне щось, а?

Останнім часом у Варвари і її сім’ї дійсно якось багато негараздів. Почалося все півтора року тому, коли не на жарт занедужав чоловік. Діагноз, на щастя, не непоправний, але серйозний, що вимагає масу обмежень і серйозних фінансових вливань.

Чоловік Варвари, який до цього був основним годувальником сім’ї, був змушений піти з роботи, але це ще не все. Нову роботу потрібно тепер шукати з урахуванням специфіки недуги, а це значить, у віці майже сорока років міняти сферу діяльності. І на фізичній роботі чоловік тепер теж працювати не може, всі ці підробки кур’єром, водієм, двірником – мимо.

До того ж раз на два тижні в будній день йому треба ходити у стаціонар, та ще й час від часу їздити здавати аналізи, це теж в робочий час з ранку. Так що не посвячувати роботодавця в свої негаразди зі здоров’ям не вийде. Говорити про це відразу на співбесіді? Кому потрібен такий працівник, коли геть, здорових за порогом натовп.

– Де ж знайти таку роботу, щоб в теплі, в позитиві, без негараздів, з вільним графіком, та ще з нормальною зарплатою? – усміхається Варвара.

Вже більше року чоловік сидить вдома, а Варвара працює на півтори ставки з одним вихідним раз в десять днів. По-іншому не виходить: інакше вони не зведуть кінці. Вони і зараз не шикують, грошей постійно не вистачає. А ще узялись бабусю доглядати і живуть у неї, теж не легко

– Я вже думаю часом – кинути все, продати цю квартиру, повернути борги і перебратися в знімну, найдешевшу! – зітхає Варвара. – Але сама розумію, що це шлях в нікуди. Так хоч дах над головою буде своя, нехай через десять років.

Грошей немає, зі здоров’ям негаразди, і дитина теж не радує. Синові в жовтні сім, і, звичайно, в цьому році треба йти в школу. Але Варвара бачить і розуміє, що до школи її дитина абсолютно не готова.

– Вирішили, що посидимо рік ще, хоча в саду нас теж не люблять і не чекають! – розповідає Варвара. – Розповіла мамі по телефону, що онук її в школу не йде. А вона давай сперечатися – мовляв, не вигадуй, йому сім років, він дорослий хлопчик, пускай зараз! У вісім років йти в школу – ганьба! Що значить не готовий до першого класу, не правда, в школі повинні навчити всьому.

Ну, їй просто міркувати, вона дитини не знає майже і не бачить, не розуміє, як це він не висидить сорок хвилин уроку? Всі сидять, а він не зможе, що він, гірше всіх? Я вже втомилася їй повторювати, що так, не такий як усі! Діти вже в цьому віці і пишуть, і читають, і віршів знають купу, і аплікації вирізають. А мій тільки бігає і все перевертає догори ногами.

Мама живе далеко, і масштабів наших негараздів не бачить. Тому і поради дає зі своєї дзвіниці. Займатися, мовляв, треба з дитиною, щоб він вірші знав. Книжки йому читати.

– Ти, каже, читаєш йому чи ні? – розповідає Варвара. – Не знаю, кажу, мені ніколи, батько начебто щось читає. Ось, кричить, я так і знала! Ви один на іншого скидаєте дитину, а потім дивуєтеся, що він у вас як Мауглі, в сім років до школи не готовий!

Варвара ображено зітхає.

– Я говорю, мама, а ти знаєш, що я працюю по чотирнадцять годин на добу шість днів на тиждень? Що у нас негаразди великі? Що у чоловіка зі здоров’ям швах, та й у мене теж не все гладко, я просто зуби зціпила вже і мовчу, бо якщо і я ще зараз занедужаю, то тоді завтра ми опинимося під мостом, в прямому сенсі? А вона – ой, замовкни, не хочу слухати весь цей твій негатив, набридло вже! Вуха в’януть! Не треба мені всього цього розповідати, розкажи краще щось хороше!

Десь маму, напевно, можна зрозуміти – Варвара й сама відчуває, що у неї все в чорному кольорі.

– Всі діти маминих подруг дзвонять і хваляться: одні машину купили, другі будинок будують, у третіх дитина на міській олімпіаді з фізики перше місце зайняла! – розповідає Варвара. – І тільки я дзвоню і нию. Але як не нити, коли ось так у нас все склалось?

А може мама права, і нема чого батькам, які живуть далеко, розповідати про негаразди? Все у нас добре, живемо в столиці, працюємо, сина ростимо, вчора купили нові черевики – і крапка? Нічого нити в трубку?

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page