В наших стосунках все йшло до весілля. На літні канікули я повезла Василя в Крим, щоб познайомити зі своєю мамо.
Він не міг їй не сподобатися, адже, кожна мама бачить, чи любить хлопець її доньку.
Василь мене просто обожнював, він залюбки виконував всі мої прохання чи забаганки і навіть дрібні сварки старався залагодити. Пам’ятаю, як ми пішли гуляти в дощ, йому так захотілося побігати під теплим кримським дощем… Але тоді мені щось було не так і я додатково розізлилася, що мої джинси забруднилися через калюжі.
Тоді Василь взяв тазик з водою і виправ мої джинси, й слова не сказав щось, а ще поцілував… де й ділося моє незадоволення…
Ми практично жили разом в студентському гуртожитку, бо сусід Василя по кімнаті то приїздив на навчання, то знову їхав і ми практично могли робити все, що завгодно.
І ось п’ятий курс, а пропозиції руки і серця я від Василя так і не отримую. Я почала ставити питання, що він у моїх батьків був, а тепер пора й до нього.
– Катю, розумієш, у мене дуже консервативні батьки, якщо я везу дівчину, то це означає, що вона майбутня дружина…
Я до цього вчепилася… Мовляв, й не плануєш женитися, раз не везеш, то прощавай.
Навіть диплом не хотіла отримувати. А поїхала додому і на листи від Василя не відповідала.
Минув місяць, другий, а Василь до мене й не їхав перепрошувати, тоді я й вирішила, що я йому й не потрібна.
Вискочила заміж за першого ліпшого і прожила з чоловіком в мирі і злагоді до чотирнадцятого року.
На той час моя донька теж вчилася у Львові, а чоловік виявився готовим на компроміси, але не я. За всі роки навчання там, я ні разу не зустрічала до себе якогось поганого ставлення, то чому зараз я маю вважати цих людей поганими?
Мама моя спочатку теж думала, що все це ненадовго, але реальність виявилася гіршою. Ми орендували невеличку квартиру і почали життя з початку.
Зустріла багато одногрупників, які допомогли, чим могли, звичайно, були й такі, що завжди вважають, що їх це не стосується.
Як сьогодні пам’ятаю, що везу візок з продуктами і по телефону говорю і з усього розгону врізаюся в інший візок.., піднімаю очі… Василь…
Зніяковіли і зраділи.
– Я думав, як ти там і знав, що приїдеш…
– Звідки така впевненість була?
– Я ж тебе добре знаю…
Попрощалися, бо ж що вже минуле згадувати, добрими друзями і обмінялися телефонами.
– Ти мені дзвони, бо я тобі все розкажу, де що купити і допоможу. Якщо якісь побутові моменти.
– Тут нічого й не змінилося з тих років, навіть магазини ті самі, що тут показувати!, – кажу, але номер взяла, бо я майже львів’янка.
Звичайно, що хотілося розпитати, як його життя. розповісти про своє, спитати чи ще любить мене, але ж це все не вкладеш в таке магазинне зіткнення.
Я не наважувалася подзвонити першою, вирішила, що це буде як з його приїздом в Крим, якщо він не наважиться, то й я не буду. Слава Богу, він наважився! Прийшов з квітами зібрати шафу-купе.
– Я не пішов працювати по професії, Катю, а отак пів віку роблю ремонти та збираю меблі. Майстер на всі руки.
– Жінка певно тобою дуже задоволена.
– Та ні…
Виявилося, що його дружина вже десять років в Італії і не планує вертатися, бо зустріла там своє кохання.
– Чесно тобі скажу, я за неї радий. Я ж її ніколи не любив…
– Ще скажи, що любив лише мене, – кажу, а серце аж завмирає.
– Скажу, – він до мене підійшов і подивився в очі, – всі ці роки не міг собі пробачити, що тоді не поїхав за тобою, тому прошу тебе зараз стати моєю дружиною…
Він опустився на коліна в робочому комбінезоні на цій маленькій обшарпаній кімнатці. А для мене це було краще за вишуканий ресторан з діамантом.
Я сказала «так» і ми вже дев’ять років щасливо живемо, як чоловік і дружина, а таке враження, що ніколи й не розлучалися і пройшло не двадцять років, а два місяці.
Фото Ярослава Романюка.
