Я не витримала і прямо запитала у Анни Дмитрівни, чому вона набирає лиш мене. Як не як, а нас у неї троє, то чим я від сестер інакша? Чому усі питання у неї лиш до мене?
Нашої мами не стало ще тоді, як я на світ лиш з’явилась. Нас троє, а татові у поміч жодна із бабусь не прийшла, родина відвернулась, хоч і мала змогу допомагати.
Тато ж із мамою проти волі батьків з обох сторін зійшлись. Все як у тій книзі – родини одне одного на дух не переносили, а діти стали парою. Для старшого покоління та новина була прикрою несподіванкою. Воліли викреслити дітей із життя, ніж присмирити свою гордість.
Десять років щастя було їм відведено, а потім, мама моя на небо полинула. Тато лишився сам із нами трьома і геть розгубився. Він був у сім’ї здобувачем, а мама – Берегинею. Ну не знав він як борщ у каструлі зварити, чи, як косички плести.
Врятувала мамина сестра двоюрідна – Анна Дмитрівна. Ні, вони із татом не стали парою. Просто, вона переїхала у наш дім і взяла над нами усіма шефство. У домі запахло смачно, стало затишно. Тато працював, як і раніше, а ми малі мали маму – Анну Дмитрівну.
Особистого життя у Анни Дмитрівні не було. Вона усе життя присвятила нашій родині. Тато одружився вдруге, переїхав жити до нової дружини, а Анна Дмитрівна так і лишилась у тому домі де ми всі жили. Так ми і виросли: тато приходив на гостину, утримував нас, а жили ми з Анною Дмитрівною.
Відтоді минуло вже майже сорок років. Тата немає на цім світі уже давно. Я заміжня, скоро стану бабусею. Сестри також долі свої влаштували, але за кордоном обоє.
Життя текло неспішно і спокійно, аж до минулого місяця. Анна Дмитрівна занедужала. Нині їй сімдесят вісім, здоров’я підвело і їй потрібен нагляд постійний.
— Доню. – телефонує вона мені, – Ось виписали мені на три тисячі, допоможи. – а наступного дня ще щось інше – Приїдь, дитино, сама не здужаю й підвестись.
Звісно, я мчу, витрачаюсь на дорогу, відпрошуюсь з роботи. Купую все необхідне. Ну, але ж я не одна. Набрала сестер, а там стіна нерозуміння:
— Ти ближче, невже так важко? Чого нас турбувати?
Пояснюю їм свої витрати, а у відповідь:
– Як дітей на літо відвозити в село, то гроші були, а як уже допомогти – так все? Ми тут не від добра і мусимо життя з нуля розпочинати. А ти там, на місці і тобі Анна Дмитрівна завжди більше допомагала.
На тому і все. Трубки тепер не беруть на повідомлення не реагують.
Знаєте, я б поїхала вчергове і помічницю Анні Дмитрівні найняла б, аби не ситуація в моїй сім’ї. Донка ж із нами проживає і чоловіка в неї немає, а скоро онук на світ з’явиться. Ми ремонт затіяли, дитячу робимо, купуємо попутно все, що необхідно малюку. А менша донька у мене ще студентка, туди також багато грошей потрібно.
От і сказала я Анні Дмитрівні на чергове прохання, що не одна я, а нас троє. Так, не надто гарно вийшло, але я вважаю, що справедливо. Хай брат і сестра участь теж приймають. Може коли зрозуміють, що я вже не допомагаю – прокинуться?
Ну от скажіть, хіба я не вірно кажу? Чого ростила трьох, а старість на одні руки? Хіба так справедливо?
Головна картинка ілюстративна.
