— Я не поїду жити до столиці, – сказала я відразу майбутньому чоловікові, – та й що ми там будемо з тобою робити? Ти айтішник, ти працювати можеш і звідси, а я свою роботу люблю, покидати не хочу, та й у мене тут власне житло, а там знімати?
Я виросла в передмісті Одеси, у мене власний будинок, в якому 3 спальні і вітальня. Цей будинок я отримала в спадок від батька: батьки розлучилися, коли я ще маленька була. Мами теж уже немає, мені 30 років і я працюю доктором в приватному санаторії.
З Ігорем ми познайомилися 3 роки тому, він приїжджав на відпочинок, рік тривали наші відносини, колись я до нього приїжджала, то він до мене. А 2 роки тому ми вирішили одружитися.
У столиці Ігор знімав квартиру: жити з батьками він не захотів відразу після інституту. Він погодився, що переїзд до мене – зручний варіант, а на гроші, які Ігор збирав на свою квартиру, була придбана машина і новий потужний комп’ютер для роботи.
— Єдиного сина понесло на інший кінець країни! – висловилася свекруха, – а ми тут з ким залишимося?
У свекрухи, до речі, є ще й дочка. Під боком живе, але вона була дуже незадоволена тим, що Ігор їде. Чоловік швидко звик, що літо у мене – гаряча пора.
— Я вечерю приготував, виправ, прибрав все, – рапортував чоловік.
Нічого в цьому поганого не бачу: я на роботі, чоловік удома, так, він теж працює, але зварити суп і накришити овочі у нього час є. І я, коли вдома була, намагалася балувати чоловіка. Ми не зважали на те, які обов’язки відносяться до жіночих, а які до чоловічих.
— А можна ми з батьком до вас в липні приїдемо? – пролунав дзвінок від свекрухи ще в кінці минулого травня, – Так хочеться на море.
У перше літо після нашого одруження батьки чоловіка до нас не приїжджали: їздили до Іспанії. Але в минулому році не до закордону якось усім було. У тому, що до нас приїдуть свекри на два тижні я нічого поганого не бачила. І не заперечувала. Три спальні, живіть, море поруч. Тільки попередила відразу:
— Я не зможу вам багато часу приділяти, у мене колега в декрет пішла, працюю за двох. Сезон.
— Та не питання, – сказала свекруха Юлія Євгенівна, – що ми, моря не знайдемо? Ігорьок, якщо що, сходить з нами і погуляє. Та й ми ще в розумі і самостійні.
Справді, за кордон батьки чоловіка їздили, там не загубилися, що вже про Одесу говорити. Мама чоловіка давно сидить удома. А свекор Іван Гаврилович ще трудився. Він чиновник середньої ланки, але з хорошим окладом. Гроші на поїздки в родині були.
— Сина не бачили давно, та й з тобою ближче познайомимося, – солодко співала свекруха, – але, якщо ти проти, ми номер в готелі забронюємо. Не проти? Ну і чудово.
І ось – липень. Батьків чоловік зустрів сам, я була на роботі. При цьому, я кілька страв приготувала напередодні, чоловік м’ясо замаринував.
— Я впораюся, нагодую їх з дороги, – запевнив мене чоловік.
Приходжу з роботи, а за накритим в саду столом сидять свекри. З невдоволеними обличчями. І шашлик на столі і страви смачні, а на обличчях всесвітній смуток.
— Ні, нічого, – опустила очі свекруха, – і так зійде, ми поїли.
— Як це добре! – вигукнув Іван Гаврилович, – Навіщо говорити, що добре, якщо це не так!
— Що трапилося? – я почала хвилюватися, а чоловік аж очі закотив, мабуть розмову про те, що не все гаразд, було розпочато ще без мене.
— А нічого! – продовжує свекор невдоволено, – Батьки чоловіка приїхали вперше в гості, а невістка не спромоглася з роботи відпроситися і стіл накрити?
А, думаю, ось що ми за птиці!
— Ви голодні? – цікавлюся, – Ні? І прекрасно. Я не могла відпроситися, робота у мене така. М’ясо Ігор посмажив смачне? Відмінно, чай будемо пити?
— Спасибі, – відгукнулась свекруха, а свекор сопе ображено, – вже попили. Хотілося б усім разом, але раз робота головніша, то про що ж мова.
Але і це було не все.
— А ти вже йдеш? – викотилася вранці Юлія Євгенівна з кімнати, яку ми відвели для батьків чоловіка, – А з нами на море? Ми одні підемо?
— А сніданком гостей Хто нагодує? – прогудів мій свекор, – Знову самі?
— У холодильнику все є, я вчора вночі приготувала – кажу, – можете сина попросити подати вам.
— У сина дружина є, – полетіло мені вслід, але я слухати і відповідати не захотіла і не стала.
Увечері мене чекало сімейство чоловіка з похмурими обличчями і розгублений чоловік. Стіл був накритий, але до їжі свекри не доторкнулися. Чоловік посмажив картоплі, відварив сосиски, овочі свіжі порізав. І все холодне вже стоїть на столі.
— О! – каже свекор, – Жінка твоя прийшла. Ось хто нам їжу нормальну приготує. Гостей ось таким не годують.
Я спокійно сіла до столу і почала вечеряти. свекри збентежено дивляться на мене і бачу – закипають.
— То ми тут, що – зайві. Ви про елементарні норми етикету знаєте? гостей потрібно зустрічати, навіщо ж тоді запросили, якщо демонструєте зневагу і не приділяєте уваги. – встаючи з-за столу сказала свекруха.
Я того дня так виморилась, сил розмовляти не було. Поїла, подякувала і мовчки побрела у дім, аби виспатись. А з самого ранку гостей уже не було. Чоловік сказав, що ще вчора ввечері поїхали ображені нашою неувагою. Рік скоро, а з нами досі ніхто не спілкується.
От не розумію я: чи то ми дійсно не гостинні, чи люди вони злегка дивакуваті?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
