Ми з кумою мали дітей одного віку, мій на рік старший, а її молодший, тому весь одяг з дитини я передавала їй, а вона вже вертала мені, бо час був такий.
Вертала в уже дуже знищеному вигляді, але що я мала сказати? Я їй так і говорила:
– Ти мені потім віддаси, бо я ще планую дитину.
Вона погоджувалася, але я вам кажу – такі плями дитина навмисне не поставить, чи вона прати не вміє? Але таке, я продовжувала давати, а вона брати.
Це було роками, але з часом я вже їй давала не зовсім нові речі. А ті, які не шкода віддати, бо знала в якому стані вона мені їх віддасть.
Вона це помітила та каже:
– Минулого року в твого Матвійка був такий гарний комбінезончик, він вже з нього виріс?
– Так, – кажу я.
– То ти мені його даш, бо я під нього маю таку гарну блузочку.
– Як знайду, – сказала я.
Я не планувала шукати і не дала.
Далі привела бавитися малого до нас і тому край як сподобалася машинка Матвійка. Як між дітьми буває, одна й та сама машинка подобається одразу двом. Діти зчинили такий ґвалт, що аж голова боліла, Ірчин малий машинку не відпускав, а мій не хотів віддавати.
– Любо, нехай малий дасть, – звертається до мене кума, – Бо мій цілий день плакатиме.
– Ірино, а мій не плакатиме, – питаю я, – То його машинка і він не хоче віддавати. Як його трохи попустить, то я тобі дам через годину, як твій буде ще пам’ятати.
А перед тим Ірина пообіцяла мені, що дасть мені гарні кущі троянд, їй передають з півдня родичі і у неї не квітник, а чудо.
І що ви думаєте? Не дала.
Я їй нагадала, а вона сказала, що не передали.
«Ага,- думаю, – от тобі й роби людям добро».
Знаєте, таки коли тобі хтось дає речі, то таки краще, ніж купувати на гуманітарці чи нові. То таки копійка що півроку купувати дитині взуття.
Я перестала давати Ірі речі, а вона не приходить та не вітає похресника. Отака затята. За моє добро я ще маю мати таке ставлення?
Відтоді я давала речі хоч кому: знайомим знайомих, якось передавала бідній родині з якогось села. В кінці вулиці був гуртожиток, то я давала туди одній родині речі.
Я вже тоді речі не складала, бо у мене була друга дівчинка і на цьому я ставила крапку в кількості нашої родини, а місця знаєте, що не дуже й є.
Час розвів нас з кумою і ще й відстань додалася. Ми переїхала в інше місто і вона навіть по інтернету не спілкувалася зі мною.
Знаєте, вже й онуки у мене є та й здоров’я підводить, а кума все злиться з-за машинки.
Якось пішла я в поліклініку, попросила в реєстратурі свою картку, назвала прізвище. Працівниця пішла шукати, та так дивиться на прізвище і на місце реєстрації, бо картка стара як світ.
І каже:
– То ви з того села?
– Так, кажу, але вже роки тут живу. А обгортка ледве купи тримається.
А вона й далі дивиться і каже:
– А ви мене не пам’ятаєте?
– Та ні, – кажу, – а маю?
– Я жила в гуртожитку в кінці вулиці, ви ще мені одяг з дітей давали…
– Та ви що, – дивуюся, – як ви пам’ятаєте, я вже геть забула.
– Пам’ятаю, бо тоді ви мене дуже виручили, я не могла собі дозволити таких речей сама одна з дітьми. Добре, що зараз мені Бог допоміг, але ту доброту я до тепер пам’ятаю і вже й сама з онуків передаю десь в сиротинець, бо бачу, що таке скрута.
– Сильно ви тоді обпеклися, раз так пам’ятаєте, – кажу я.
– Дуже, повірте. Дякую вам!
– Нема за що, – попрощалася я.
Знаєте, так мені було приємно, я тоді нічого такого не зробила – передала кілька пакунків, а людина до цих пір це цінує.
Думала на старості з кумою зконтактуватися, а тепер не буду – кожен, видно, пам’ятає те, що його душа потребує. Раз вона не може забути того вчинку, то вона те обрала сам.
Фото Ярослава Романюка.
