Я за кордоном працюю вже рік, ледве виробила собі робочу візу і хто їздить, той знає, як це важко зробити.
Вдома з чоловіком у нас не було все добре, але я вірила, що, коли закінчаться наші фінансові негаразди, то налагодиться все інше. Чоловік мав роботу, яка не приносить ніякого суттєвого фінансового доходу, займається виготовленням ключів, ремонтом годинників, точінням ножиць і іншим дрібним ремеслом. Це займає купу часу, робить видимість зайнятості, але по коштах – це ніщо.
Я довго наважувалася на виїзд, бо залишати з чоловіком дитину не дуже хотілося, хоч сину й 11 років, але все ж дитина, треба й їсти зварити, й прибрати, уроки… Знаючи кулінарні вміння чоловіка, я не хотіла лишати сина.
Але й жити так – це дурдом: коштів катастрофічно не вистачало, відкласти неможливо, ми квартиру орендуємо і з кожним півріччям господиня збільшує квартплату!
Нарешті, кума попросила мене її виручити і поїхати замість неї на роботу в Чехію. Я довго вагалася, але вона мене переконувала, що є де жити, сусідки-українки, робота близько. Що я просто буду каятися, коли не скористаюся таким шансом.
Я наважилася і поїхала і жодного разу не пошкодувала, бо мати гроші, то завжди краще, ніє їх не мати. Хоч свекруха й була незадоволена. Але приходила кілька разів в тиждень аби приготувати їсти та побути з онуком.
Через три місяці я привезла кругленьку сумму, яку б в Україні заробляла на своїй роботі цілий рік, а я це зробила за три! Я відчувала себе дуже впевнено, але чоловікове ниття весь мій спокій перебило: він втомився, он інші жінки, якщо люблять, то дослухаються до своїх чоловіків і так далі.
Я промовчала, але ледве висиділа необхідний термін аби ще раз поїхати туди, далі виробила візу і все було чудово. Я так звикла до Чехії, що з радістю б там жила і як би цинічно це не звучало, вiйна стала мені на руку.
Я отримала статус бiженки і витратила 3 місяці аби переконати чоловіка втекти з України. За віком він не міг виїхати, але як супроводжувач дитини – зміг.
Я зняла квартиру для нас, дитину записала в школу, сама ходжу на роботу.., а мій чоловік робить те, що й в Україні – нічого. Він гуляє, насолоджується Прагою, їздить на вихідні до Варшави, до Відня і відкриває для себе Європу.
Але вибачте, тут все дорого! Так, на ці гроші в Україні можна жити на широку ногу, але тут так не вийде – треба працювати обом і важко. Я почала йому шукати роботу, але він на кожну відмовляє – те він робити не хоче, се не вміє, оте не буде…
І я замість затишку і спокою, до яких звикла за ввесь цей час, то тепер я роблю те, що й в Україні – кручуся і економлю! Я так втомилася, що ніякої радості не відчуваю і від присутності сина. Ніколи не думала, що підлітки так їдять. Просто наварюю ввечері, а коли приходжу на наступний день з роботи, то ні крихточки мені не лишають!
Я би вже з радістю відправила чоловіка в Україну, але він не хоче вертатися, бо йому вручать повіcтку. Щоб почати судовий процес по розірванню відносин, то тут треба тисячі євро на адвокатів і перекладів. Жити так далі я вже не виношу.
Фото Ярослава Романюка.
