– Я лиш поріг переступив, а вони вже налетіли, сумки розібрали, в усі кишені заглядають і все перераховують.
Я не встиг ложку до рота піднести, а Іванка вже питає, коли я їду назад.
Олексій обурювався і казав чи вона його з хати вже виганяє, а вона казала, що мусить запланувати, на коли йому сумку готувати, а треба й продукти купити і зварити.
Але Олексій все одно почувався так, наче він жінці лише для грошей, бо варто було принести менше, ніж кум, як вона починала говорити, що він на заробітках розкошує, смачно їсть і ні в чому собі не відмовляє.
Тому він вирішив, що краще буде сам, ніж отак в ролі банкомату для жінки, яка його не цінує.
Тоді йому було лише тридцять п’ять років і він вже п’ять років і він якраз заробляв на власний будинок:
– Хочу жити в будинку, квартири мені вже набридли. Хочу, щоб вийшов на свій поріг і походив по траві по своєму подвір’ю.
Я теж була розлучена, дітей у мене не було, так вийшло. І ми почали отак зустрічатися наче час від часу, від самотності, просто щоб почути рідну мову, коли навколо світ шамкотить по-чужому.
Я знала, що Олексій таки купив будинок, коробку накриту, але вже тим так пишався і я була за нього рада. ще він допомагав своїм дітям, справно платив аліменти і додавав зверху, бо діти ростуть і завжди є витрати.
А потім він запропонував нам зійтися.
– Давай жити разом, а що? Будемо в моєму будинку зранку дивитися на трояндові кущі, які ти так любиш і питимемо какао? Погоджуйся!
А я що? Що мене вдома чекало? Квартири нема, з батьками жити не хочу, поки освоїлася за кордоном, то не так вже я багато і заробляла, а мрія про свого чоловіка і свій куточок – ось вона, тільки руку простягни!
Я погодилася і ми стали жити разом і разом доводити хату до пуття. Зізнаюся, що я хотіла аби Олексій запропонував мені більше, ніж жити разом, але я не хотіла на нього тиснути.
Коли ж ми влаштували новосілля для рідних і близьких, коли всі охкали та ахкали від люстр і дубових різьблених сходів, тоді Олексій сказав:
– Шановне товариство, я вас запрошую і на наше з Вітою вінчання!
Я від щастя аж просльозилася, адже, що може більше свідчити про нашу любов, як не офіра перед Богом?
Весілля було скромним, але все у нас було: і біла сукня, і смокінг, дружки і дружби та застілля з музиками.
Все в моєму житті здійснилося якнайкраще і ми разом зранку пили какао і милувалися червоними трояндами.
Ми то їздили на заробітки разом, то були в Україні. Роки летіли нам в любові і теплоті.
Коли ми справляли в ресторані моє п’ятдесятиріччя, то я помітила, що Олексій якось кривиться і на наступний день наполягла аби він пішов на обстеження. Новина мене просто збила з ніг – давали йому кілька місяців.
– Я прожив щасливе життя, – казав він мені, – за що тобі дуже дякую.
На поминках були його діти, які часто у нас бували, яких він вивчив і поміг у житті. Я тоді ще їм подякувала, що вони приїхали… Якби ж я знала.
А потім приїхали не лише діти, але й їхня матір і сказали, що Олексієва хата тепер їхня, бо Бог Богом, а виявилося, що їхній шлюб не розірваний. Як мені пояснили, за тодішніми законами рішення суду треба було відносити в ЗАГС, а Олексій забув чи що і не зробив цього.
І ось тепер все моє майно перейшло Іванці і її дітям. До мене вони не мали й крихти співчуття, хоч не раз у нас їли й пили. Отак вони прийшли наїстися ще й на моїй праці. Везе ж людям?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
