Мій чоловік ніколи не був обділений увагою – високий, статний, бісики в очах, крутив дівчатам голови замолоду ще й як. Я була закохана по самі вуха і мала за велике щастя, що він вирішив на мені одружитися.
В рота йому заглядала та догоджала, вірила, що ми будемо разом до віку.
У нас скоро з’явився син, а далі донечка – я була найщасливішою жінкою і страшенно боялася аби наше щастя хтось не зурочив.
Видно, зурочив!
Це був кінець дев’яностих і життя було таке безпросвітне, що й не передати – всі продавали хто що міг, ці пачки консервів замість грошей!
А далі взагалі всі стали мільйонерами – пам’ятаю, що чоловік приніс зарплатню за кілька місяців, то я стільки папірців за життя не бачила!
Діти вже мали закінчувати школу і я сказала Павлові, що пора й про їхнє майбутнє думати і поїхати на заробітки. Бо в куми чоловік крутився і доволі непогано жив на той час.
Не скажу, що він хотів їхати, але я наполягала. Тоді він подався в саму Mоскву і через три місяці, як зараз пригадаю, привіз триста доларів. Це була така велика для нас сума, а особливо, що це тверді гроші.
Я була впевнена, що за ці гроші син вступить до вишу.
Але там сказали на двісті доларів більше і син був змушений піти вчитися в училище.
– Павле, цього замало, ти ж бачиш. А скоро Лесі поступати, то знову таке буде як з Дмитриком? А вона ж гарно вчилася, то має піти коровам хвости крутити?
Павло знову поїхав, але більше не вернувся!
Кума зізналася, що він ще в першу поїздку ходив до однієї продавчині оковитої, робити не дуже хотів, бо звик, що на державній роботі день йде, а зарплата стабільна. А тут треба було добре спину нагнути аби заробити копійку.
– То хлопці ще й так йому забагато поділили, – казала кума.
Я була просто розчавлена і не розуміла як таке може бути?
– Зурочили ваше щастя, – казала мені мама, – Давай зелені і я піду до ворожки.
Добре, що я не настільки була пригнічена аби на таке згодитися. Не кажу, що не хотілося таке зробити і всіма правдами та неправдами вернути чоловіка, але ж ці гроші мали піти на вступ доньки!
Я в куми позичила ще скільки не вистачало і вже мала студентку.
Прийшлося і мені поїздити та відчути як то солодко на заробітках. Але скажу вам так – і думки в мені не закрадалося про якісь любощі, про чужих чоловіків! Я гарувала заради дітей. Чому чоловіки інші?
Павло не давався чути всі ці роки, може й писав до родини, але я обрізала з ними всі контакти. Виявилося, що й дід з бабою нас відцуралися і ніколи не допомогли ні продуктами, ні грошима. Думаю, що після того, що зробив їх син, то можна було якось допомогти онукам? Але ні – вони бідні не мали грошей, як мені переказували.
Отака сімейка.
Чоловіка іншого я так і не знайшла – не мала потреби та й бажання ще раз переживати подібне.
І ось років через двадцять зустріла під під’їздом якогось старого, який мене окликнув:
– Оксано, впізнаєш?
Я придивилася і ніяк не могла впізнати де бачила цього діда.
Так. Це був Павло.
Почав сльозливу історію, що тяжко кається, що тоді так вчинив, що доля його тяжко покарала і я не маю вже його осуджувати, бо він он хворий і ще й жінка його з дому вигнала:
– Я прийшов аби ти мене простила і діти! Хочу наостанок їх побачити, мені не довго лишилося! Батьки пустили мене доживати віку у них!
– Ти бачу швидко знайшов нашу хату, – перебила я його,- Ми тут жили ці всі роки і, не буду брехати, чекали від тебе звістки, чекали листівку на день народження чи свята, чекали грошового переказу! Але ти тільки тепер прийшов за пробаченням! Його не буде – йди туди, де був всі ці роки.
Я розвернулася і пішла додому, мені ніби камінь з душі упав – я сказала в очі те, що мріяла сказати всі ці роки. Не судіть мене строго – я б його доглядала до віку, якби він був мені вірний, якби він був вірний родині. Не раз в той час я молилася аби він не впав з риштування, чи ще щось не сталося – я тоді знала, що доглядатиму його все життя і була на це згодна.
Але тепер це чужа мені людина попри те, що я маю з ним спільні діти.
Фото Ярослава Романюка.
