Як я помилялася! У своїх мріях, бажаннях, переконаннях. Ми, жінки, ласі на це. Варто мені було відчути, що я при надії, як увесь мій світ звалився. Але в мене не було жодних претензій. Кожен обирає свій шлях: я стала мамою одиначкою, а мій колишній знайшов собі іншу.
Ні він, ні його родичі не захотіли бачити мою дочку. У цей нелегкий період у рідної матері я теж не дочекалася підтримки. Вона сказала, що прийме мене лише одну. Вона теж виховувала мене самостійно, тож знала, як це нелегко. Тож розраховувати я могла на себе і тільки на себе.
Саме тоді я закінчила інститут. Одразу вдалося знайти роботу. Оселилася у гуртожитку у малосімейці. Із зарплати купили необхідні меблі та побутові речі. Ні про які соки або фрукти для майбутньої матері не йшлося. Тішилася, коли на молоко з хлібом вистачало. Життя не було казкою, я втомлювалася, недосипала…
Але я не хотіла бачити жалісливі погляди, тому коли до мене приходили в гості його друзі, то посмішка ніколи не сходила з лиця. Від мене не можна було почути жодного кривого слова про колишнього. Я говорила тільки добре і не була вище цього.
Всі свої сили та енергію я витрачала на те, щоб подарувати життя здоровій дитині. Моїм життєвим кредо стала фраза: «Тобі ніхто нічого не винен».
Це абсолютна правда, хоч би як жорстко вона звучала. Та й справді, адже я сама відповідальна за своє життя та життя доньки. Ніхто на цьому світі не зобов’язаний мене рятувати чи якось допомагати.
Того року я стала мамою. Новий рік я святкувала вже не одна. Студенти, з якими я познайомилася, збиралися разом, співали пісні та грали на гітарі. ми всі були одного віку і мали однакових діток. Я не виділялась і це було прекрасно. Знайомі казали, що у нас весела та приємна атмосфера.
Раптом один із студентів став частіше за інших навідуватися до мене в гості. Додому він теж йшов пізніше всіх. Сашко був добрим та милим. Між нами було 4 роки різниці, він молодший. Я раділа від проведеного часу разом, але близько до душі його не підпускала.
Раптом мати Сашка захотіла зустрітися зі мною. Вона відразу ж стала мене звати донькою.
— Донечко, – сказала незнайома тоді мені жінка дивлячись в очі, – Саша кохає тебе і здається, я знаю тебе усе життя. Повір, він стане прекрасним татусем для донечки. Я знаю, впустити когось у своє життя важко, але я колись зробила це і не пошкодувала. Старший мій син не від Сашкового батька, але він ніколи не робив між ними різниці. У нас і усиновлені діти є, тому Сашко прекрасним татом буде. Я бачу, як він дбає про названих братиків і сестричок.
Тоді я розтанула. Зрозуміла, що щирість Саші не показна, а йде від душі. Ми одружилися. Нині живемо разом в іншому гуртожитку. Ремонт у кімнаті чоловік зробив самостійно. Для нього я ідеальна дружина. У нашому житті з’явилася моя матма. Ми помирилися, і тепер вона найкраща бабуся своїй онучці. Вихідні проводимо у сусідньому місті разом із галасливою родиною Сашка. Його мама щиро любить Варю.
Я розумію, що цього щастя могло б не бути, якби я намагалася зберегти ту свою сім’ю. Я отримала від Бога набагато більше, ніж просила. Просто, потрібно було почекати. Зовсім трошки почекати.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – intermarium.news.
