– Чоловіки приходять і йдуть, а сім’я – то навіки і мені шкода, що ти нас проміняла на задубілі шкарпетки.
Все почалося з моменту нашого з Ярославом весілля, а вірніше з моменту, коли постало питання: де нам жити? звичайно, ми знімали дуже дешеву квартиру на околиці міста, а Ярослав працював по спеціальності. Але тих грошей не вистачало, хоч я теж мала непоганий заробіток. Виходило так, що ми оплачували оренду, комунальні і залишалося лише на їжу.
Тоді я пожалілася мамі на те, що ми так ніколи не назбираємо на свою квартиру і мама мені сказала, що у них є гроші на квартиру, але ми маємо їх віддати, якщо ми їх позичимо.
– Доню, не забувай, що Ліза через чотири роки має поступати. Тому гроші нам будуть потрібні на вступ, на оренду квартири для неї. Ми тебе вивчили і їй теж маємо дати освіту.
Я поговорила з Ярославом, що ми можемо мати вже квартиру, але за чотири роки треба віддати хоча б половину суми. Він задумався, а тоді сказав, що це краще, ніж брати кредит і мама з татом не будуть ставити нас на відсотки.
Нам і в голову не прийшло вимагати аби батьки нам просто так віддали гроші, бо мама й тато вчили мене і хоч я поступила в наше місто, але все одно, хотіла гарно виглядати, тому все мені батьки забезпечували.
Батьки Ярослава жили в селі і не мали звідки дати нам таку суму. Вони нам допомагали продуктами і то не про літру молока йдеться, вони загружали уазик і привозили все від картоплі і закінчуючи закрутками.
І за це ми теж їм дуже вдячні, бо вони годували не лише нас, але й моїх батьків, адже ми просто фізично не могли з’їсти те, що швидко псувалося.
Ярослав поїхав на три роки в Швецію і таки віддав батькам всю суму і нам ще залишилося на непоганий ремонт.
А далі вже він в Україні займався ремонтами, бо це приносило більше грошей, ніж його професія. Ми так вже собі непогано жили і навіть вирішили, що пора думати про дітей.
Сестра тим часом вчилася в іншому місті і вирішила, що там і залишиться, тому сказала, щоб батьки купили їй там квартиру.
– Уявляєш, Ліза виходить заміж і ми купимо їм квартиру, – тішилися батьки.
Я теж раділа, що сестра матиме свій куточок, бо орендовані квартири, то таки щось з чимось. Справили невеличке весілля, ми подивилися на квартиру і вона потребувала ремонту.
– Попросіть Ярослава, він недорого візьме, ми ж родичі, – сказала мама і Ярослав погодився.
І отак ми щасливі збираємося вже їхати, як я спитала Лізу, через скільки років вони віддадуть батькам гроші за квартиру.
– А ми не будемо нічого повертати, – каже Ліза, – це подарунок.
І така вся щаслива, усміхається. Чекайте, а чого так? ми мали віддати і я не бачила чоловіка три роки, а тут все на рушничку?
Я перепитала мами і вона тільки підтвердила, що то їй такий подарунок, а на питання. Чого у мене не був подарунок, відповіла:
– Бо Лізин чоловік теж вклав свою частку, чи ти думаєш в області такі ж квартири, як тут за ціною? Його родина вклала і ми вклали, от і вийшла квартира. А твого Ярослава батьки що дали? Курку на юшку?
Я просто дар мови втратила! Я все розповіла чоловікові і сказала, щоб не думав робити ніякі знижки на ремонт, бо ми вже свій подарунок на весілля Лізі дали. Звичайно, що чоловік сказав за ремонт ціну обласну, а може й київську, але я була тому лиш рада.
Вони відмовилися і почали нарікати, що ми на них хотіли нагрітися. Але я певна, що то «на злодієві шапка горить», вони нас обвели навколо пальця.
Мама каже, що не знати скільки ми разом протягнемо в шлюбі, але я переконана, що раз ми пережили таке, то вже все інше нам просто по коліна. А ви як гадаєте, хто тут правий, а хто ні?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
