fbpx
Україна
«Я це називаю «чудеса». Деколи не віриться, що таке може бути. Але я знаю, що то все Бог робить» – дДиякон з Косова став волонтером і дістає такі речі для ЗСУ, про які ніколи й не чув

Косів’янин Роман Хромейчук є дияконом Церкви Християн Віри Євангельської, тому на полігон його не забрали, але чоловік твердо вирішив допомагати військовослужбовцям.

«Якщо я не можу воювати, значить, буду допомагати тим, хто це робить. Заповідь застерігає: не вбий! Але той, хто не піклується про своїх, особливо про домашніх, той зрікся віри і гірший за невіруючого. Піклування – це оборона, захист. Коли ти відповідаєш за свою сім’ю, за рідну землю, ти мусиш їх захищати. І фізичним шляхом також, – не тільки молитвою», – каже Роман Хромейчук.

Чоловік вирішив займатися волонтерством, бо Церква постійно замається доброчинністю. Вирішив допомагати найперше взуттям, оскільки з чоботарської родини і добре знає, яке взуття має бути зручним і міцним, адже чи не найбільше дошкуляє військовим саме проблеми з ногами – попрілості, грибки…

Спочатку купував взуття за власні кошти та кошти родини.

«Я думаю: а мені що треба? Кусень хліба і горня чаю вистачає. Взяв ці гроші, додав свої і вирішив зробити щось корисне», – пригадує волонтер.

Так почали люди йому берці купувати за кордоном і передавати в Україну.

Роман Хромейчук каже, що важливо мати змінне взуття для військових, бо в армії видають дуже якісні «Талани», але треба, щоб нога й відпочивала. Також радить брати черевики та кросівки на пів розміру більші, ніж зазвичай, бо ноги набрякають, їм стає тісно і так, від тертя і вологи, з’являються рани, які важко загоюються.

Далі почав вже й цинкову мазь передавати, щоб усунути попрілості. Отак він спочатку обув понад сотню бійців і передав майже дві тисячі баночок цілющого крему.

А далі закрутилося – пішли металеві фляги, ліхтарики, рації, турнікети, спальні мішки, одяг (він швидко зношується), медикаменти, тактичне та медичне спорядження, продукти.

«Мій товариш працює у міжнародній медичній організації, є її волонтером, – розповідає чоловік. – Якось написав, що має турнікети, запитав, чи потрібні вони мені? Кажу: дуже треба. Він надіслав 50 турнікетів, кожен коштує 50 доларів. Я повірити в це не міг. Через якийсь час цей же товариш привіз у Косів медикаменти. До зустрічі з ним я мало орієнтувався у тактичній медицині. Він тут провів майстер-клас. Так що я вже вмію пакувати тактичні аптечки, знаю, що в них має бути», – каже диякон.

Роман тісно взаємодіє з іншими волонтерами Юлією Таринською, Іриною Фаїк, Тетяною Бович, Оксаною Соколюк, Оксаною Мельцовою – вони шиють підсумки, чохли для фляг, балаклави, розгрузки, плитоноски та інше. Роблять це безкоштовно. «Колись у мене залишилися благодійні гроші, кажу: дам вам хоч на тканину. Мені відповідають: не треба, нам тканину дала Люба Бринська з Кутів».

Тепер чоловік впевнений, що росія воює з найбільшою армією світу – українським народом, де майже кожен українець – воїн.

Чоловік створив групу в Фейсбуці «Косів Гуцульський», яка спочатку була туристичною, а далі перетворилася в волонтерську – люди зкоординовуються та допомагають і в Україні і з-за кордону: найбільше їх у Польщі, далі йде Ізраїль, США, Великобританія, Іспанія, Італія.

Роман допомагає адресно – до його чоботарської майстерні приходять за допомогою і він шукає потрібні речі.

«Хлопці з західних областей переважно «упаковані добре», – пояснює Роман. – Ті, хто зі сходу країни, нічого не мають, бо їхні рідні – або біженці, або в окупації. Звичайно, ЗСУ забезпечують усім. Але одяг, взуття, інші речі побутового призначення нищаться, їх треба змінювати. До мене приходять дружини наших військових, питають: «Ромку, можеш дати взуття моєму чоловікові і його побратимові?». Даю. Звичайно, хочеться передусім допомогти своїм. Але в цей час всі – наші. Всім допомагаємо. Ми всі – українці. Нам не можна ділитися, бо цього хочуть наші вороги», – каже він

Зараз готуються до зими: Роман Хромейчук і його друзі-волонтери купують і передають на фронт теплі спальні мішки, теплий одяг, шерстяні устілки, термобілизну, мобільні пічки, газові балони… Багато місцевих жінок плетуть і передають на фронт теплі гуцульські шерстяні капчурі (капці). Роман каже, що на зиму це – незамінна річ.

«Одного разу я замовив плащ-намети (пончо), і мені треба було за них терміново розрахуватися. Не вистачало п’яти тисячі гривень. І тут мені жінка пише у Фейсбуку: «Я вам переказала гроші, бо знаю, що ви їх передасте, куди треба». Я її зовсім не знаю. Ми просто друзі у Фейсбуку. Відкриваю свій рахунок, а там – 5 тисяч гривень, яких мені бракує. Увечері пончо привезли, і ми відразу їх відправили хлопцям на фронт. Якраз дощі почалися», – пригадує волонтер.

Це така волонтерська невидима нитка і зв’язок, коли хтось тільки задумав щось купити, а йому вже й прислали.

«Одна жінка мені пише: «Ти замовляв рації, то я їх уже оплатила, ти лише прийдеш і забереш». Оксана Лепкалюк (я її не знаю особисто, вона живе за кордоном) пише: «Я читала, що тобі треба турнікети. Я передала їх у Косів. 40 штук. Зараз їх тобі завезуть». Турнікети САТ – найдорожчі і найкращої якості. Потім Оксана мені пише: «Тобі треба було спальні мішки, то підійди до мого магазину, його відкриють – можеш усі забирати». Якось прийшли до мене дві жінки. Вони з Харкова, а їхні чоловіки під Херсоном воюють. Вони мене запитали, чи можу їм допомогти – потрібні спальні мішки, кросівки і пальчатки. А тут якраз пише Оксана Мельцова: «Мені хлопці дали два спальні мішки, передаю тобі, а ти віддай їх, кому треба». Я щойно думав, де буду ходити просити два спальники, а мені їх відразу ж принесли. Я це називаю «чудеса». Деколи не віриться, що таке може бути. Але я знаю, що то все Бог робить. Він все тримає на контролі», – переконаний Роман Хромейчук.

За матеріалами Гуцульський край.

Фото: колаж.

You cannot copy content of this page