Хтось би сказав, що вона роботи не мала чи вже така в хаті скрута, але це не так. Бо вона працює в магазині день через два і має п’ять тисяч зарплати, то для села не так вже й погано, я вам скажу.
Але от послухайте, яка там «прикрість» в хаті, що вона таке зробила. По-перше, вони живуть з батьками-пенсіонерами і то вже дві добрі пенсії є в хаті, і господарка також. Так, є двоє діток, Тарасику чотирнадцять і Марійці десять років, але ж то не треба вже їм збирати на поступлення!
А, по-друге, нарешті мій син вдома за всі ці п’ятнадцять років, що вони разом живуть, бо так був лише по заробітках. Дитина моя не мала ні свята, ні вихідного, а все на ту Наталю працювала: хату їй вибудував замість старої стоїть як картинка, машину купив, паркан новий поставив, все в хаті поробив мій син.
То хіба він не хоче вже відпочити коло жінки, як є така нагода? Не хоче поїсти домашнього, виспатися досхочу і побути з дітьми вдома?
Але ж ні, то ж би була не Наталя! Все їй мало грошей! Як закрили кодони, то вона ще мовчала, думала, що то буде дві-три неділі, як то нам обіцяли. Але з кожним місяцем все продовжувалося і вже вона себе не стримувала і давай моєму Валерію казати, що вже грошей нема і треба щось думати. І так вона йому це кожен день говорила, що син не витримав і сказав, що раз їй така прикрість, так нема грошей, то для жінок кордони відкриті.
– Треба тобі грошей – їдь і зароби, – сказав він їй.
Ну, вона, звичайно, давай говорити, що у неї є робота, що вона мама і діти будуть за нею сумувати, то треба аби він щось думав та шукав роботу в Україні.
Ну, яка зараз робота, перепрошую? Та він тебе годував п’ятнадцять років, а ти не можеш чоловіка притримати коло себе, коли він рік без роботи сидить?
– Мені ледаря не треба, – сказала вона мені, коли я прийшла їй в очі правду казати.
Від таких слів мені аж подих перехопило! Який він їй ледар?
– То в ледаря така хата? В ледаря така машина? В ледаря такі ремонти? Ах ти ж совісті, дівонько, не маєш!
Отак я пішла геть і знати її не хочу! Та хіба я не бачила з якої хати мій син її брав? Навіть не мали чим малювати. То брали бензин і натирали стару фарбу аби блистіла стара, а тепер яка мені пані знайшлася! Яка принципова! А як вона з дітьми сиділа і ніде не робила, то вона хто була? Та вона лиш останні три роки, що пішла на роботу, а до того вона сиділа з дітьми. І навіть тоді мій син їй нічого не казав. бо добре бачив, що заробити в селі нема де. А в місто теж нема заробітку, бо треба й проїхати і проїсти, ще одягнутися.
І от тепер вона поїхала за жінкою якоюсь доглядати, вже телефонувала, що добралася і як їй ведеться розказувала. Син наче нічого, змирився з тим, що її нема. Я запрошую його до себе на домашню їжу, бо там теща чи що й зварить, не знаю, а так хай бере діти і до мене ходить їсти.
Дуже маю око на Наталку, що не вміє мого сина пошанувати, не вміла в молодості і не вміє зараз, а що буде в старості? Як то може бути так, що мало грошей і мало? Що то за характер такий? Я собі того пояснити не можу, а на люди виносити не хочу.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
