fbpx

«Я в парі, а вона самотня», — самовдоволено, як останній йoлоп, тішився він. Та життя обернулося так, що кар’єра йшла вгору, а от шлюб після більш як десяти років суцільних сварок розпався

Торік він тихо відзначив своє сімдесятип’ятиліття у колі рідних — сестри Діани та її сім’ї. Телефонували зі Спілки художників, вітали друзі, колеги, прихильники його творчості. Була ще одна учасниця урочистостей — юна білявка в червоному сарафані, яка дивилася на ювіляра з давньої акварелі.

…Талант до малювання та ліплення привів сільського хлопця Петра у столичний художній інститут. Успішно закінчивши другий курс, студент поїхав на практику до Хмельницького, неподалік якого розкинулося його рідне село.

Одного літнього ранку, працюючи над етюдами на околиці міста, він помітив удалині червону цятку, яка поступово наближалася. Хвилина-друга — і крапка перетворилася на струнку дівочу постать в яскравому сарафані. Дівчина збирала польові квіти. В уяві молодого художника миттєво вималювався етюд.

— Зупиніться! — гукнув незнайомці. — Я хочу вас змалювати!

Так вони познайомилися: десятикласниця Льолька, яку по-дорослому звали Леонілою, і майбутній художник Петро.

Зав’язалася щира дружба, яка переросла в чисте, ніжне і водночас палке кохання. Восени хлопцю не хотілося повертатись до Києва — розлука з Льолькою здавалася нестерпною. Прощаючись на вокзалі, сказав коханій:

«Як тільки закінчиш школу, відразу одружимось».

Вони писали листи одне одному чи не щодня. В одному з них дівчина повідомила, що йде на золоту медаль і хоче вступати на економічний факультет Московського державного університету. Петро занепокоївся: це ж так далеко!

Леоніла таки отримала золоту медаль. Петро приїхав на її випускний і заговорив про одруження.

— Давай почекаємо, — лагідно сказала дівчина. — Подивимось, як у мене складеться з навчанням, ти диплом одержиш. Лише один рік.

Петро досі не розуміє, чому тоді ці логічні та розважливі Льольчині доводи настільки його розгнівали.

— Ти мені ставиш умови? — льодяним тоном уточнив він.

— Та ні, — м’яко заперечила дівчина. — Я тільки хочу, щоб ми не просто розписались, а могли спланувати повноцінне спільне життя…

Петро зупинився посеред танцю і, сам не розуміючи, що з ним коїться, випалив:

— Або ми в липні одружуємось і їдемо до Києва, або розходимося навіки!

— Петю, не гарячкуй… — благально мовила Льолька.

— Я все сказав. А ти думай! — з цими словами розлючений Петро пішов із випускного вечора.

Дівчина йому телефонувала, але він не хотів із нею розмовляти. Згодом дізнався — Льолька таки вступила до МДУ.

Писала Петру, готова була приїхати до нього в Київ, кликала його до Москви, але він затявся: на жоден лист не відповів. А на четвертому курсі одружився з одногрупницею Світланою. Через рік, коли вони приїхали до його батьків, туди несподівано зателефонувала Леоніла. Трубку взяла Світлана, котра, звичайно ж, відрекомендувалася Петровою дружиною. Більше Льолька його не турбувала…

Петро успішно закінчив інститут, влаштувався художником-оформлювачем на велике київське підприємство. «Я в парі, а вона самотня», — самовдоволено, як останній йoлоп, тішився він. Та життя обернулося так, що кар’єра йшла вгору, а от шлюб після більш як десяти років суцільних сварок розпався.

Петро одружився вдруге — з юною довгоногою лаборанткою. Якось на одній із виставок у Будинку художника він несподівано зустрів Леонілу. Мала вигляд стильної і впевненої в собі жінки. Загледівши Петра, усміхнулась і пішла в його бік. Але в цей момент до Петра підійшла дружина, досить відверто поцiлувала й почала щось щебетати. Вираз Льольчиного обличчя враз змінився, і вона пройшла повз нього. Потім спільний знайомий розповідав, що за півроку до цієї виставки, випадково зустрівши її в Москві, сказав про його розлучення. Можливо, Льолька приїхала на виставку, ще не знаючи про його нове раптове одруження.

З другою дружиною вони розбіглися, не проживши разом і трьох років. До сорока літ Петро встиг ще раз одружитися, в сім’ї народилася донька, але родинне життя знову не склалося. Постійною в його житті залишалася тільки Льолька — яскрава цятка, щоправда, вже не вдалині, а в минулому…

Він із головою поринув у роботу — картини, скульптури, нагороди, премії за них… А майстерню в центрі Києва, яка стала його другою домівкою, незмінно прикрашав етюд: поле, на якому дівчина в червоному сарафані збирає квіти. Льолька…

Та згодом Петру стало боляче дивитися на той малюнок, і він віддав його сестрі Діані. Зате подумки дедалі частіше повертався до свого першого кохання: «Молодий був, гарячий, поспішив із одруженням на зло Леонілі, а зло заподіяв тільки собі…».

Як склалося Льольчине життя, він не знає. Зате переконаний в іншому — юна дівчина, котра зійшла на художнє полотно просто з квітучого поля, була його долею…

Таїсія ЦЕГЕЛЬНА, м. Васильків Київської області.

За матеріалами – Українське слово.

Фото ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page