Я сама ростила свого Дмитрика, сама хату будувала і сама в хату старала. Син був вже підлітком, коли батько його нас покинув і прийшлося мені все тягнути на собі. Ніхто з чоловіків не хотів на мене й дивитися з дитиною – кому того треба? Як свій батько покинув, то кому цікаво чужу маже дорослу людину до пуття доводити?
Я трохи торгувала, перепродувала… Крутилася як могла… Знала, що найбільше грошей можна заробити на торгівлі, тому й пішла туди і мені пощастило, хватка у мене була.
Отак і хату закінчила і на хліб з маслом маємо.
Вже став Дмитро ходити на дівчата і стала я приглядатися аби дівчина була тиха і спокійна, щоб синові моєму голови не крутила.
Він спочатку таких вертихвісток обирав, що я за голову хапалася, то з таких родин, що дай їм палець, то…
Я те все розганяла і Дмитрові казала:
– Не для того я батрачу аби хтось мені ще на голову виліз! Я хочу аби була мудра дівчина!
І от він познайомився з Христиною. Єдине, чим я могла перед людьми похвалитися, то тим, що вона міська.
Але як прийшли ми на сватання, то й ця перевага вже була несуттєва. Квартирка манюсінька, батьки вчителі, достатку ніякого.
– Ну, хоч порядна дівчина, раз батьки вчителі, – подумала я про себе.
Але якісь вчителі не такі пішли. Почали ми за весілля говорити і я кажу, що у нас заведено, що молода робить весілля. А ті очима закліпали і давай:
– Та ми не маємо грошей на велике весілля… Ми, думали, ви зробите, – протягнула мати.
Я мало не вдавилася…
– Як, – кажу, – Я вам такого сина виростила, жити в мене будуть в хоромах, а ви ще й весілля робити не хочете? Хочете аби всі казали, що я свого сина отак просто віддала?
Ніякої пошани! Інтелігенти!
Щось вони пошушукалися і кажуть, що нехай кожен за свої гості сам платить. Я сина за руку і додому.
– Нащо тобі та дівчина?, – кажу йому, – Он Василина готова мені підлогу мити та все весілля зробить на найвищому рівні!
– Та ж вона з села…
– Ну, міська теж, бачиш, не дуже…
Але син вже собі вперся, що розказав всім, що жениться. Треба було брати з-під матрацу гроші і робити весілля.
Я, жінка, видна, тому й гостей багато знайшлося, кожен хотів до мене прийти на весілля та ще й перепитували, коли саме…
Моїх прийшло сто двадцять гостей і з їхнього боку зо двадцять та й гуляємо весілля. Вже й весілля до закінчення, я зі сватами до комірки аби гроші віддавати й за музик і за весілля.
Ті вже зі свої гостей зібрали і дають суму, а там – кіт наплакав! Навіть не вистачає аби за кожного заплатити за стіл, а де музики з тамадою? Я тоді в свої конверти…
А там теж не густо! Як мені адміністратор принесла рахунок, то я мало не впала – половини суми треба ще, а ті інтєлігєнти очима кліпають і руками розводять! О, що я пережила!
Та я їм в очі все сказала:
– Ви що собі думали? На моїй шиї всістися і їхати, бо я роботяга з села? Мене можна отак обкрутити? Та ви свою квартиру продасте, а гроші мені вернете!
Та це не лише наречена чула… То всі гості чули – хай знають, що мені на голову ніхто ноги не звісить! Родичі… дорогі…
Наречені їхали додому нарізно, бачте, образилася невісточка. А тепер Дімка прийшов і каже, що та подала заяву! Тиждень, як одружилися і вже по всьому, а я в боргах!
То навіщо було того всього? І тепер вони мені гроші не віддадуть чи що?
Фото Ярослава Романюка.
