Травень місяць пестив гілочки мого улюбленого бузку, що вже наливалися кольором, але в той день мені було не до нього.
Я майже бігла зі школи, хотілося одного – закритися в кімнаті, уткнутися в подушку і ревіти, ревіти, випускаючи образу і розчарування, що тривожили мене всі шість уроків. Там я трималася – ніхто не повинен бачити моїх сліз. Особливо він. Ігор. Як він міг? Його усмішка… Але ж я раніше вважала, що у нього найкрасивіша посмішка.
Ще вранці, я була найщасливішою дівчиною нашої школи. Напередодні я дов’язала шарф і дбайливо прополоскала його з кондиціонером. Кожна петелечка на ньому виправилася, кожна ворсиночка розпушилася і заблищала білизною.
І не скажеш навіть, що я його кілька разів розпускала і перев’язувала, домагаючись досконалості. Це був не просто шарф. Це був ШАРФ з білої ніжної пряжі. Він був великий і об’ємний. Модний. Для найкрасивішого хлопця з нашої школи.
Він сам підійшов до мене в кінці березня!
– Слухай, Олю, кажуть ти в’яжеш добре? А зв’яжи мені шарф? Щоб довгий був і такий… ну, сама знаєш.
Відмовити я не могла. Навіть якби до цього я і не тримала спиці в руках, я б все одно погодилася. А я вже вміла їх тримати в руках і потихеньку розбиралася в видах в’язок, візерунках. Приблизно знала, як можна додати об’єм і ще деякі хитрощі освоїла.
Правда, моїми «замовниками» до цього були тільки ляльки молодшої сестри. Але Ігорю цього знати не слід було.
Мій рейтинг помітно підлетів після того, як на наступний же день зі школи я пішла з найкрасивішим і найвідомішим хлопцем! Ніхто не знав, що наш шлях лежав до найближчого магазинчика з пряжею, де ми вибрали вісім мотків найніжнішої білої шерсті.
– Ну, па, Олю, працюй. А з мене кіло цукерок, найсвіжіших.
Може хтось нічого романтичного і не почув би в цьому прощанні, а для мене це була обіцянка і ледь не визнання в любові.
Він буде чекати! Він купить мені цукерки!
І я стала до «роботи». Щовечора, кожну вільну хвилину я присвячувала замовленню Ігоря. Початківці в’язальниці зрозуміють всю складність завдання.
Півтора місяці я билася з цим шарфом! І ось принесла його Ігорю. Акуратно складений шарф в красивому пакеті. Він ще трохи пах кондиціонером. Я дочекалася Ігоря біля ганку, простягнула пакет і застигла в очікуванні захоплення, обіцяних цукерок, ніжної дружби або хоча б усмішки. Але мій «замовник», заглянувши в пакет, посміхнувся.
– Знаєш, Олю, ти так довго в’язала, що дулю тобі, а не цукерки! Знав би і не зв’язувався з тобою. Куди тепер мені його носити? На пляж?
І пішов у школу, не озирнувшись.
Разом зі сльозами пішла в подушку і моя закоханість в Ігоря. А незабаром розцвів бузок. А потім настали останні канікули мого шкільного життя.
Я майже забула про свою образу, але спиці в руки більше не могла взяти. Мене трясло, коли я їх бачила.
Однак історія моя мала продовження, коли прийшов перший морозець. Поява Ігоря викликала фурор серед дівочої половини старшокласників. Як личив йому мій шарф! Недбало обмотаний навколо шиї, він відтіняв його сині очі і залишки загару з літа! Посипалися питання – звідки така краса?
Прізвище моє не прозвучало, хоч я і сподівалася.
– Маман з Франції привезла, – недбало відповів Ігор, і я помітила кинутий з викликом на мене його погляд.
Ніяких розборів польотів не було. На другому уроці, я попросилася вийти. Всі тридцять хвилин, сидячи на підлозі в кутку роздягальні, я розпускала шарф, акуратно змотуючи пряжу в клубок. Клубок був великим і пухким, проте мені вдалося його запхати в рукав його легкої курточки.
Мені стало добре! На душі легко! Урок був засвоєний. Він мені став у нагоді в житті не раз. І якщо моя праця не оцінена, то я можу спокійно «розпустити» її.
Так я вилила в унітаз каструлю борщу, коли мій перший чоловік, доїдаючи другу тарілку, поблажливо зауважив: – таке їсти не можна, походила б повчитися варити справжній борщ до моєї мами.
Так я порвала квитки до Праги, що вже майже подарувала його мамі. Але коли почула, що взагалі-то вона планувала вояж до Парижа, але що тепер робити, якщо квитки куплені, доведеться їхати. І такий кислий вираз обличчя… Ну я і підняла їй настрій – немає квитків, немає проблем. У Париж, так в Париж! Вперед, мамо!
І синочку її я теж життя полегшила. Щоб він не мучився зі мною, я заяву в РАЦС подала сама. На розлучення. «Розпустила шарфик» і клубочок в рукав запхала у вигляді двох валіз на сходовому майданчику.
До речі, зараз я багато в’яжу, навіть часом на замовлення, але ціну призначаю сама. А не розпустила б той шарф, то навряд чи б спиці в руки взяла. Так по життю і йду, образ не збираю. Навіщо їх збирати?
Автор: Тетяна Бpо.
Фото ілюстративне.
