Ми познайомилися 31 грудня минулого року. Чоловік стояв переді мною в черзі до каси супермаркету.
Однією рукою він штовхав перед собою візок, доверху набитого новорічними продуктами до столу, а іншою притискав до вуха телефон.
– Так, так, так… Ага… Купив… Так… – відповіді його не відрізнялися ні різноманітністю, ні емоціями.
– Одружений… – чомусь із сумом подумала я, роздивляючись далеко не юний і навіть не молодий профіль чоловіка.
Завершивши розмову, він засунув телефон в кишеню, але, мабуть не потрапив в потрібне відділення… і… в останню секунду я підхопила апарат, що летить на кахельну підлогу.
– Добродію.., візьміть – я простягнула телефон, доторкнувшись до його плеча.
А далі… Як в сповільненій зйомці… поворот обличчя… зустріч поглядів… і розряд блискавки… у мене, майже 60-річної, аж подих перехопило.
– Ого!! – злякалася я. – Воно мені треба?! Для чого козі баян на старості років?
Втім, коза то була, а ось баяна не було… чоловік тут же відвернувся, підійшовши до каси, розплатився… і, на жаль… зник, несучи з собою секундну ілюзію.
Однак, як виявилося – не зник, а чекав на виході.
– Давайте познайомимося…- сказав чоловік. – Я-Дмитро.
– Піпа ..- слухняно відповіла я і тут же продиктувала свій номер телефону, про який він попросив.
– До зв’язку! – лаконічно кинув він і, не обертаючись, відправився до виходу.
– Невже забуде… Звісно забуде… – дивилася я услід спині і серце стискалося від туги. – Та й на краще це… Навіщо ж мені він… з підконтрольним списком продуктів в кишені… чиїсь чоловік… чиїсь то батько… і чиїсь улюблений дідусь, швидше за все.
Увечері, закривши двері за сином з невісткою, які вирушили до старшого сина, я наспівуючи, із задоволенням прийняла душ і з чистим обличчям і чистою совістю приготувалася зустрічати найнезвичайніший Новий рік в моєму житті, майже забувши про зустріч біля каси.
Найнезвичайніший – тому що в цілковитій самотності, без передсвяткової суєти по нарізці салатів, без вибору нарядів, зачіски, макіяжу.
Слід визнати, що право зустріти Новий рік саме так мені довелося відвойовувати, відбиваючись від дітей і подруг.
Звісно ж у мене на журнальному столику і в холодильнику стояли два набори: один для себе, а другий – черговий, на випадок “А раптом когось принесе”…
Люди! Я навіть не підозрювала, яка ж це краса в новорічний вечір нікуди не поспішати, нікому не бути підконтрольною, а розпоряджатися кожною миттю, кожною хвилиночкою, що минає так, як душа забажає.
І я зробила так, як я хотіла як побажала моя душа – прийнявши душ, загорнулася в білий пухнастий халат, залізла з ногами в крісло і блаженно, потягуючи шипучий напій, почала клацати пультом у пошуках “новорічної мелодрами..
І раптом….
– Дзинь -Дзинь – Дзинь… – проспівав мій стільниковий від невідомого мені номера.
– Привіт. – серце моє шугонуло вниз, я відразу ж впізнала приємний баритон чоловіка з “літаючим” телефоном. – Це Діма… Ми сьогодні з вами познайомилися… Я хотів вам подякувати за врятований від новий телефон… Можна до вас заскочити?
– Так будь ласка. – розгубилася я і продиктувала адресу.
– Тільки я не один буду – вибачаючись додав Дмитро. – Пустіть?
– Звісно, заходьте. – ввічливо розшаркалася я і, відключилися, шваркнула слухавку в кут дивана.
– Ось це подяка! – розпирало мене від обурення. – Я від своїх ледве відбилася… А тут… якусь чужу тітку пригощати… стрибати навколо неї… розважати…
Чому весь мій негатив вихлюпнувся на нічого не відаючу дружину Діми. І я вже уявляла її – випещену, доглянуту, при святковому макіяжі і підтримувану під лікоть люблячим чоловіком… таким ось чудовим… таким!!! майже моїм ідеалом чоловіка.
Спочатку я кинулася до дзеркала і косметички, щоб привести себе в порядок, і хоча б означити губи, брови, очі… розпрямити вічні кучерики…
А потім раптом передумала – нехай задовольняються природною зрілою-перезрілою красою.
Все одно дружину Дмитра мені, сірій Миші, напевно, чи не переплюнути!
У ТАКОГО чоловіка не може бути непоказна дружина.
– Напевно, ВОНА у Дімки молода і красива. – шипіла ревність- змія в моїй душі. – Он як перед нею в магазині звітував… по струнці стояв… повний віз смачненького накупив.
І я вирішила додати собі гостроти в відверто не святкове вбрання – натягнула в’язані шкарпетки на босі ноги, створивши завершений образ, начхавшої на себе пенсіонерки.
– Скоріше б прийшли, та пішли – думала я, одним оком спостерігаючи за серіалом…
– Дзинь- Дзинь – дзиииииинь – нарешті дочекалася я дзвінка в двері і, я, одягнувши байдужо-привітну маску, відчинила двері і… відскочила… на мене кинувся лапами величезний кудлатий собачище.
– Вибачте… Не лякайтеся… Це Тимофій… Він дуже добрий… Ну я ж казав, що буду не один .. – на повний рот посміхався Дмитро, намагаючись відтягнути велелюбну собаку від мене.
Я заглянула за плече чоловіка, вишукуючи намальовану в моїй уяві шикарну блондинку…
Хоча, за моїми уявленнями красуня-дружина повинна висіти на сильному лікті Дмитра, а не скромно стояти ЗА чоловічим плечем.
Однак блондинки не спостерігалося.., ніхто на лікті у Дмитра не висів, і через силу не визирав. Дивно…
– Можна? – і двоє “чоловіків”, що пахнули снігом і морозом, увійшли в мою передпокій.
Один з них високий, плечистий, з добрими очима, поставивши великий пакет з продуктами на пуф, знімав засніжений пуховик.
А другий “чоловік” смішно скакав навколо мене на довгих лапах, відчайдушно бажаючи лизнути мене за щоку, виказуючи радість від першого знайомства.
А я, як остання мавпа, в банному халаті, в в’язаних шкарпетках без краплі макіяжу на блідому обличчі, обрамленому смішними баранячими кучерями, стояла в розгубленості, нічого не розуміючи.
– Щось не так? – запитав Дмитро. – Ми не вчасно?
– А де дружина? – видавила з себе я, а в голові промайнуло .. – Невже??? НЕОДРУЖЕНИЙ?!!
– А немає у мене дружини… Давно… – трохи сумно відповів чоловік. – Була… та спливла… на білому теплоході в далекі, жаркі країни…
– А продукти сьогодні я купував сестричці, – побачивши сумнів в моїх очах, уточнив Дмитро.
Він зробив крок до мене .. обережно взяв моє ненафарбоване обличчя в обидві долоні і дуже уважно подивився в очі,… заглянувши при цьому в саму душу.
– Ти… красива – явно збрехав він, дивлячись в мої очі (хоча… можливо він зовсім не обличчя мав на увазі). – Я там, біля каси раптом зрозумів, що ТИ .. це ТИ… Моя остання електричка.
– Ну нічого собі! – обурилася було я. – Ще паровозом назвав би… або трамваєм..
Але тут же осіклася…
Тому що і мені тут же здалося, що ВІН, цей чоловік з “літаючим” телефоном, теж… мій… моя “остання електричка”.
Фото ілюстративне.
