Зимовий вечір. В ошатній залі з гірляндами і ліхтариками стоїть ялинка. Валентина розвішує на неї іграшки. У сусідній кімнаті клопочуться син Сашко і чоловік — збирають нові меблі. Вони про щось голосно сперечаються.
Трьома місяцями раніше.
Збираючи продукти на дачу, Валентина не знайшла кошик. Великий зручний кошик кудись зник. «Дивно!» — думає вона — «Куди почали зникати усі речі? То улюблена стара чашка з ромашками десь поділася, то рушник, а тепер і кошик». Заглянула в нішу, залізла на антресоль. «Нічого не розумію!» — дивується жінка — «Були б нові речі, подумала, що продав хтось, а так. Та й хто купить такий мотлох?» Замислилася.
Трапилася ще одна дивна річ. Раніше десятикласника Сашка і калачем на дачу не заманиш, а зараз він ціле літо там живе. Так і норовить сходити в ліс по ягоди. «З роду такого за ним не помічала» — дивується мати — «Щось мені підказує, що тут якась таємниця!»
Минуло літо. Одинадцятий випускний клас, а син продовжує жити на дачі і добиратися звідти в школу.
— Васю, ти б поговорив з сином! — просить Валя чоловіка, — Сашко чудить. Йому потрібно вчитися, а він на дачу вештається. Якось дивно це все!
— Та годі тобі, — заспокоює чоловік, — Погода, он яка гарна. Чого в місті пил ковтати? Дорослий, сам розбереться.
— Ото ж бо й воно, що дорослий, — хвилюється мати, трясе Василя за руку, — Боюся хоч би чого не накоїв!
Чоловік роздратовано глянув на дружину і зітхнув.
— Гаразд! — відгукнувся він, — А що може статися? Не п’є, не палить, ніяких заборонених речовин не вживає, слава Богу…
— Ти знаєш, Васю, я помітила, що з дому почали зникати деякі речі, — зізнається дружина, — Старі, звичайно ж, але все одно, дивно якось…
Чоловік байдуже дивиться телевізор.
— Спершу дрібниці: посуд, кошик, ганчірки з кухні, — піднявши очі вгору, перераховує, — А нещодавно зникла моя вовняна кофтина. Та з начосом тепла синя, пам’ятаєш?
— Ну? Ти, думаєш, він продав її і купив собі щось, чи віддав комусь гроші? — міркує вголос чоловік, — З нього хтось вимагає гроші?
— Я вже й не знаю, що думати, — Валя подивилася на чоловіка повними сліз очима, — А ще, продукти зникають: хліб, печиво, котлети. Минулого разу цілий контейнер насмажила, привезла на дачу. Повернулася з города глядь, а котлет немає. Я питаю його: «Де котлети?», Відповідає: «З’їв». Бачу, що обманює. Ех, не подобатися мені все це.
Пройшов ще тиждень. Чоловік поговорив з сином, але це нічого не прояснило, а головне не змінило.
Валентина помітила, що зник теплий плед. Тоді їй терпець і увірвався. «Досить!» — вирішує вона — «Так більше тривати не може. Простежу за сином. Мати я чи не мати? Дізнаюся, хто діймає мою дитину. Я їх виведу на чисту воду. Будуть знати». От тільки простежити у неї ніяк не виходило. Син був дуже обережним. Кожного разу помічав, що мати йде слідом.
— Мамо, ти чого? — сердиться Сашко, — Бігаєш за мною, як за маленьким? Я хочу побути один. Прогуляюсь в лісі. Голова болить.
— Гаразд, синку, — підтакує мати, — Іди, звичайно ж. Прогуляйся. На вечерю не спізнюйся.
Як тільки син пішов, у матері душа не на місці. Походила по городу, а ніяка робота її не береться. Руки опускаються. Крадеться слідом за ним до лісу. Випустила його з поля зору. Де ж тепер його знайти? Зайшла подалі в гущавину. Побродила трохи. Пусто. Зібралася назад додому. Аж раптом чує тихі голоси із заростей. Прислухалася, голос сина і ще чийсь. Йде на звуки. Обійшла густі зарості дикої малини, а там курінь. Здивувалася. Підходить ближче. Заглядає. А там, обійнявшись, сидить пара: син Сашко і якась дівчина в її синій кофтині. Підійшла.
— Що це тут таке відбувається, синку? — строго запитує мати, — Хто вона? Що ви тут робите?
Запнулася Валентина, побачивши, що дівчина при надії. Живіт навіть її велика кофтина не приховує. Витріщила очі на сина. Молодь теж злякалася, що їхнє секретне місце розкрили. Схопилися обоє. Притулилися одне до одного, і стоять, трясуться.
Потім трохи заспокоїлися і розповіли. Однокласниця Сашка Оля, ще в травні дізналася, що при надії. Відразу зізналася Саші і своїм батькам.
— Мамо, ти не уявляєш! Вони її з дому вигнали, — схвильовано пояснює син, — Сказали — «З ким нагуляла, туди і йди народжувати. Нам такого сорому в будинку не треба!». Вигнали рідну дочку!
— А ти, як хотів? — іронізує мати, — Може їй і тобі подяку оголосити і путівку в санаторій видати, га? Такий відповідальний крок потрібно робити свідомо й обдумано, а не зопалу. Хоча, вигнати на вулицю — це вже звичайно занадто. А ти, чому до себе додому її не привів? Твоя дитина? Ти постарався?
— Моя, — погоджується син, опустивши голову, — Ми з Олею любимо одне одного. А до нас вона не погодилася йти. Боїться.
— І, що, синку, ти зібрався її в лісі, мов цуценя ховати? — сердито запитує мати, — А дитину вона народить взимку в заметі? Так, чи що?
— Мамо, я не знаю що робити, — кліпає син повними сліз очима. А дівчинка голосно плаче, ткнувшись обличчям у його плече, — Я її не кину. Я з нею.
— Годі соплі розпускати, — командує Валентина, — Збирайтеся. Йдемо до нас. У нас, мила, жити будеш, але школу закінчити все ж доведеться.
Оля кинулася їй на шию і повисла, продовжуючи ридати. Саша квапливо збирає речі.
Коли приїхали в місто, Валентина відвела невістку в жіночу консультацію. Дуже хвилювалася за дитину і недолугу матусю. На щастя, обоє здорові.
Ялинка майже вбрана. Валентина йде в кімнату, де вовтузяться чоловіки. Вони сидять на підлозі і читають інструкцію по збірці комода. Пеленальний столик зібраний, ліжечко теж.
— Чоловіки, час вечеряти. Закінчите пізніше, — командує мати, — Сашко, ти телефонував Олі, як справи? Коли виписують?
— Так все гаразд, мамо, — відмахується син, — Чого ж ти по три рази на день перепитуєш. Оля і дитина почувають себе добре. Нічого їй носити не треба, загодувала вже. Післязавтра випишуть. Якраз до Нового року. Разом зустрічати будемо. Тату, ми встигаємо?
— Так! Залишилося ще трохи, — оглядаючи дитяче ліжечко, відповідає батько, — Встигнемо. Ходімо вечеряти.
Фото ілюстративне.
