На своєму досвіді я зрозуміла, що подругам віри нема.
Мені пощастило з Русланом, але я тоді ще не розуміла цього і тому не цінувала. Ми почали зустрічатися ще в школі, він від мене був старшим на п’ять років і з забезпеченої родини.
Мої батьки не бачили в тому нічого поганого і після школи ми планували побратися. Але я вирішила все-таки отримати освіту. Хоч оцінки в мене були не дуже, але Руслан допоміг мені вступити – дав гроші. Далі він зняв мені гарну квартиру в місті і я поїхала вчитися.
Звичайно, що всі дівчата на потоці мені заздрили, але я хотіла аби вони просто нормально до мене ставилися, тому часто запрошувала їх до себе на квартиру, бувало, що вони мені телефонували аби я їх впустила переночувати, бо гуртожиток вже був закритий.
Вони мені в рота заглядали аби я дала їм поносити якусь свою сумочку чи взуття, та вони в житті такого не їли і не пили, якби я те все не замовляла з доставкою на квартиру.
Руслан мене в цьому не обмежував, бо сказав, що я маю сама нагулятися аби потім не жаліти, звичайно, що мови про хлопців не було.
І була у мене подруга, Ліля, дівчина з бідної родини, але мені здавалося, що вона єдина, хто мене по-справжньому цінує і поважає.
Ліля часто ночувала у мене, а згодом йшла в гуртожиток лиш тоді, коли приїздив Руслан. Я взяла її дружкою до себе на весілля і сама купила їй сукню та туфлі, бо вона не мала на них грошей.
Після весілля Руслан трохи побув в Україні, а потім знову поїхав на роботу. Я й не відчувала, що одружена, бо життя зовсім не змінилося – він оплачував мої сесії, моє життя, мій одяг і квартиру.
Ліля продовжувала зі мною жити і ми були просто нерозлучні, вона вдягалася в мій одяг і зі мною їла, я не питала у неї, коли вона мені віддасть гроші і не рахувала тих позик, які їй робила.
Вона була мені рідною людиною, ближчою за сестру.
На п’ятому курсі я зрозуміла, що при надії і Руслан вирішив, що досить йому стільки працювати і він хоче бути поруч зі мною, коли з’явиться дитинка.
Тоді й почалося.
Ліля почала на мене ображатися, що я їй не подруга, бо вигнала з квартири і ніякі мої пояснення просто не діяли.
– Ми стільки років жили разом, а тепер ти отак чиниш зі мною?
– Але він мій чоловік!
– І що? Квартира велика – ми всі там помістимося.
Руслан був категорично проти.
Звичайно, він був правий, але я тоді відчувала, що підводжу подругу. Деякий час я давала їй гроші аби вона знімала собі квартиру сама, але з кожним разом чоловік все більше і більше обмежував мене в грошах.
– На дитину треба дуже багато грошей. Ми маємо думати не лише про себе.
Скоро суцільні обмеження мене вводили в хандру – нікуди не можна, бо дитина, до подруг не можна, бо дитина, дорогі речі не можна, бо дитина…
Нічого не можна, бо дитина. При цьому, він з задоволенням бавився з Інночкою і вставав до неї серед ночі.
Того дня у мене був день народження – двадцять п’ять років – страшна дата. Я запросила Лілю і ми всі святкували в ресторані, а далі вона попросилася переночувати.
– Я сто років тебе не бачила, відколи був випускний. Давай наговоримося і напліскуємося!, – запропонувала вона.
Руслан неохоче, але погодився.
Ми радісно гомоніли на кухні і обмивали кістки всім, кого знали. Руслан декілька разів приходив і шикав на нас, бо дитина спить. Мені було дуже добре, добре біля Лілі, коли я знову студентка, а не мама, якій все не можна.
Зранку я прокинулася від головного болю на дивані в вітальні. Пішла заварити собі кави. А далі згадала, що Ліля десь має бути – і вона була з моїм чоловіком.
Я вчинила скандал, звісно…
– Це тобі урок, за який ти мені ще вдячна будеш – ти проміняла подругу на чоловіка, а вони завжди зраджують.
Відтоді стосунки з чоловіком у мене зіпсувалися. Хоч ми й живемо далі разом і скоро самі станемо дідусем і бабусею, але не думаю, що я чи він – щасливо прожили життя.
Фото Ярослава Романюка.
