– Тату, тату, а чому жук повзає? Чому у нього немає крилець? Невже він не хоче політати? – смішна дівчинка запитально дивилася на чоловіка, що захоплено спостерігає за нею. Він якраз ніяково тримав у руках іграшкову лопатку
– Чомучка моя, – він, дбайливо струсив з одягу дівчинки піщинки. – І на маму така схожа. Ті ж губи, очі, посмішка. Ми її Маринкою назвали – на честь дружини…
– Ваша дружина, напевно, пишається вами, – відтягнувши свого синочка від гойдалок, наважилася запитати я, потай заздрячи його дбайливому ставленню до доньки.
– Пишалася… – він спохмурнів, і, здавалося, зовсім забув про мене.
Цього високого, трохи сутулого чоловіка, що постійно гуляв з донькою, ми вже давно запримітили. Пліткували, звичайно, вигадуючи різні небелиці. То казали, що його дружина поїхала за кордон з мільйонером, а доньку йому підкинула. То, що вона зовсім спилася. Ще ходили чутки про бізнес-вумен, яка зробила няню з власного чоловіка. І правда, чого тільки не напридумують молоді мами, відсиджуючи призначені години на дитячому майданчику! Але як би та не було, з дівчинкою дійсно завжди гуляв тільки він: ні мами, ні бабусі, ні тітоньки трирічної Мариночки ніхто ніколи не бачив.
Мені ж він сподобався своєю серйозністю, і, гуляючи з сином, я почала з ним вітатися, а потім і заговорювати. Поступово ми подружилися і стали більш відверті. Ні, це не була дружба чоловіка і жінки. Швидше – приятелювання двох людей, пов’язаних спільними обставинами.
– У той день Олександр був особливо задумливий, а я дивилася на чистеньку сукню його донечки, крихітні бантики в акуратно заплетених косичках і все не могла поставити питання, що вже давно цікавить мене питання.
– Немає в нас мами, – нарешті зважився він. – Якщо хочеш, розповім. Важко все це носити в собі, адже ніхто з близьких мене не зрозумів.
Це було п’ять років тому. Я тоді посварився зі своєю нареченою і, розчарований в жінках зокрема і в світі в цілому, рвонув в перше-ліпше відрядження – трохи прийти в себе і звільнитися від похмурих думок. Сама розумієш, що нічого хорошого від життя я не чекав, вважаючи, що любов придумали наївні романтики, а в реальності все інакше: простіше, жорсткіше чи що.
Сусіди по купе попалися нецікаві: дамочка з примхливою дитиною і нудна дівчина у великих окулярах, що байдуже читала якусь книгу. Знічев’я я став спостерігати за сусідкою. І раптом помітив, що дивиться вона крізь рядки, а думає про щось своє, щось, що явно заподіює їй біль. Але ось вона зняла окуляри, і я був вражений незвичайною глибиною її очей і тією сумною вуаллю-павутинкою, що прикипіла до її не по-молодому сумного обличчя.
І ще – її тендітною, якоюсь неземною красою, яка буває у людей тільки з дуже білою шкірою: блідими щоками, гіркою складочкою-зморшкою на ніжних, майже безбарвних губах, тонкими, майже дитячими пасмами світлого волосся… таких очей і таких обличь, якщо чесно, я ніколи раніше не бачив.
Дівчина, помітивши мою увагу, з досадою відвернулася до вікна, роздивляючись по-весняному нарядні переліски.
– Бач, горда яка, – подумав я, вирішивши не звертати на неї жодної уваги. Але якась невідома сила змушувала мене все частіше і частіше поглядати на незнайомку. Відчувалося, що думками вона далеко звідси, і немає їй діла ні до мене, ні до красот природи, ні до весни, що владно входила в свої права.
Але коли люди довго знаходяться в одному замкнутому просторі, волею-неволею розбалакаєшся. Виявилося що Марина, так вона представилася, їде до бабусі в село – погостювати.
– Надовго, – з незрозумілою надією запитав я?
– Як вийде… – в її очах ховалася все та ж відчуженість і небажання розповідати про себе більше, ніж вона хотіла.
Вже тоді я зрозумів, що зустріч ця не випадкова, і в житті моєму починається щось нове, яскраве, радісне. Сховавшись з головою під ковдрою, я марив на жорсткій вагонній полиці, як вийду разом з нею на її станції, як доведу їй, що гідний її уваги. І хто знає, може, доля моя зараз тихо сопе на нижній полиці?
А вранці, відкривши очі, я зрозумів, що сусідки в купе немає.
– Вийшла вона годину назад – пробурчала похмура провідниця, накриваючи ліжко свіжої простирадлом.
– Як вийшла?
Інстинктивно я почав кидати в сумку речі, вже прикидаючи, де знаходиться та село. Ні, її треба обов’язково розшукати, сказати їй, що…
– Що ти їй скажеш, бевзю, – шепнув голос розсудливості. У неї своє життя, заміж, напевно, збирається. Ти їй не потрібен, інакше б хоч попрощалася.
Навіщо ж тепер її шукати?
Так все і закінчилося, ще навіть і не розпочавшись. Повернувшись додому, я зажив колишнім холостяцьким життям, особливо не піклуючись про сьогодення і не думаючи про майбутнє.
А Марина… Вона залишилася, як солодкий спогад, як мрія – чарівна і нереальна. Хоча, зізнаюся, я думав про неї, швидкоплинні сни, набагато частіше, ніж мені цього хотілося. З нею ж порівнював і всіх знайомих дівчат, лаючи себе за слабкість і не розуміючи, що таку більше не зустріну.
Так минув рік, і я поступово почав забувати про незнайомку, з головою занурившись в свої турботи. Але не дарма ж кажуть, що від долі не втечеш. Тоді я проводжав з якоюсь вечірки приятельку, яка явно дала зрозуміти, що можна розраховувати і на продовження. Веселі, трохи напідпитку, ми вийшли до набережної, звідки відривався чудовий вид на мерехтливі відблиски ліхтарів в чорній воді.
Увагу мою привернула дівоча фігурка, що самотньо зіперлася на парапет. Промайнув знайомий профіль, все ті ж тонкі пасма волосся… Так, це була вона – Марина. Не пам’ятаю, що сказав своїй приятельці, не знаю, куди вона поділася після, тільки запам’яталося, як дико калатало серце, і як страшно було наштовхнутися на здивований погляд невпізнавання.
Але вона мене згадала і, здається, зраділа. Розговорилися як старі знайомі, які давно не бачилися. З кожною хвилиною вона мені подобалася все більше. Смуток злетів з неї, як чорне покривало, і виявилося, що Марина, як і всі дівчата в світі, вміє весело щебетати, сміятися і навіть пустувати. Вона виглядала посвіжілою і на раніше блідих її щоках навіть з’явився міцний рум’янець, про що я не забув відзначити.
– А, це від свіжого повітря, – вона безтурботно похитала головою – Грядки там всякі, прогулянки лісом, парне молоко…
– Ти ж городянка, музикант за професією – дивувався я. – Невже тобі більше подобається якась старенька хатинка в глухому селі? А як же кар’єра, друзі, нарешті.
– Подобається! – Вона зупинилася і гордо випнула підборіддя. – Все, додому хочу – погуляли і вистачить.
Я мовчки йшов за Мариною, дивуючись швидкій зміні її настрою і раптом помітив, що вона тихо, наче про себе плаче. Взяв за непіддатливі плечі, не розуміючи і намагаючись заспокоїти, як раптом вона заговорила – швидко, нерозбірливо, немов стримуюча до пори до пори до часу відчай гребля, різко зруйнувалася.
– Що, подобаюся, так? І не тобі одному. Тільки як дізнаються про мене все, то відразу тікають не озираючись. Отже, дозвольте представитися – Марина. Дівиця з невиліковно болячкою і найперша кандидатка на той світ.
А це дуже страшно, коли тобі двадцять п’ять, і ти вже не маєш надії… Лікарі? А чим поможуть, чудес на світі не буває. Кажуть, свіже повітря і спокій. І ще різнокольорові таблеточки – я їх жменями ковтаю. І безкінечні ночі, коли від все стискається у грудочку. Вдома не можу – всі дивляться на мене поглядами сповненими смутку і безвиході. У бабусі краще. А приїхала я на консультацію. Начебто поліпшення у мене невелике. Так що в кращому випадку, рік-другий ще світить. А там…
Що стоїш, дивишся? Ну, йди, біжи скоріше, втікай. І не думай мене жаліти, не треба мені від тебе нічого – в розпачі вона повернулася, щоб піти.
Я заціпенів, насилу переварюючи сказане. Почуте від Марини відгукнулося таким щемом, що хотілося закричати. Вперше я почувався так добре поруч з дівчиною і ось таке… Ясно було одне: відпускати її ні в якому разі не можна. І жаліти теж не можна, тому що, такі як вона жалю не виносять. Єдине, що вона дозволить – це подарувати їй шматочок радості, дати відчуття того, що ніякої проблеми немає і вона знову здорова, щаслива, кохана. І якщо я не подарую їй цю радість, і якщо не змушу повірити собі, не розтоплю цей відчай, то гріш мені ціна, як людині.
Ніжно, дуже ніжно я пригорнув її і, немов загороджуючи від усього світу, став шепотіти про свою мрію і про свої сни, в яких була тільки одна, найпрекрасніша в світі дівчина. Немов ніжна квітка, я по крапельці намагався вдихнути в неї життя, розправити тендітні, надломлені пелюстки, запалити в ній знову нехай маленький, але вогник надії. Любов – це ж теж диво і створити його під силу тільки двом.
Чи варто говорити, що це була за ніч! Я не відпускав її ні на секунду, боячись, що вона зараз розчинитися, зникне. Я зрозумів, що потрібна мені саме вона і ніхто інший в світі, що саме її я шукав все своє життя. І ще те, що навіть якщо нам відміряно щастя кілька місяців, то і це величезний подарунок долі.
Але Марина ще не знала про це. Вранці, вирішивши що я сплю, вона тихенько одяглася, ніжно дивлячись на мене, як їй здавалося, сплячого. І, здригнувшись від мого відчайдушного “Ти куди!”, спантеличилася:
– Зайду за результатами аналізів, а потім знову поїду. Свято скінчилося, Сашенько, починається проза. І мене в цьому житті для тебе немає. Спасибі за все. Я пам’ятатиму тебе.
Останні слова вона говорила пошепки, ніби боячись розплескати свою рішучість, і залишитися – маленьким гордим горобчиком, нікому не бажаючи бути тягарем.
Доля подарувала нам цілих три роки, два місяці і одинадцять днів. Я не знав, що щастя може бути таким, не думав, що можна дбайливо, як скопець, ховати в скарбницю душі кожну хвилинку проведену з коханою. І те, що навіть гіркому присмаку приреченості не перебити смаку його гострої солодкості, який я навряд чи коли-небудь забуду. Лікарі сказали, що сталося чудо, раз вона змогла ще стільки прожити і подарувати мені дитину. Але ми ніколи не заглядали в майбутнє, не говорили про те, що нас чекає. Ми просто жили.
– Тату, тату, а мама пам’ятає нас? – перервала його розповідь донечка, що зосереджено підтягувала шкарпетку, що з’їхала.
– Звичайно ж пам’ятає, мила, вона на нас з тобою дивиться ген із-за тієї хмарки. Придивись, обов’язково побачиш. І ми її любимо, правда?
Автор – Олена Шyмарова.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
