Я завжди вважала, що моєму сину у шлюбі дуже пощастило. Він, хоч і в приймах живе, але бачила я що він справді щасливий: гарно виглядав, був спокійний, багато усміхався, ще й мені допомагати міг. Однак, коли змушена була переїхати зі свого містечка і жити із сином і його сім’єю, то втратила сон. Тепер не знаю як відкрити очі своїй дитині на все, що відбувається довкола нього, адже він наївний просто нічого не розуміє і не усвідомлює.
Напевне так би воно далі і тривало, якби не усі ці події. Мій син осів дуже далеко від нашої рідної Харківщини – аж на Закарпатті. З Василинкою він на заробітках познайомився у Польщі. До мене привіз знайомити уже тоді коли вони й заяву у віднесли. Дівчина мені сподобалась дуже, хоч і було для мене прикрою несподіванкою те, що вони вирішили жити у Василини:
— Тато з мамою дім збудували великий спеціально для того, аби я коло них жила. Він на два виходи, тож ми будемо окреме житло мати. У нас містечко поруч і кордон не далеко. то робота для всіх і завжди є. головне здоров’я і бажання. – сказала тоді невістка.
А що я могла уже вдіяти, якщо у них усе вже вирішено? Не думала, що син мій біде жити так далеко, та ще й приймах. але доля вона така – не питає. що ти там собі напланував чи вимріяв. Поїхав мій синочок.
Спочатку я дуже переймалась за нього. Як він там буде, чи звикне, чи сват і сваха приймуть його, чи не казатимуть що прийшов на все готове. До такого стану себе накрутила, що одного дня без попередження до них приїхала.
Тоді моя душенька заспокоїлась уже. Бачу, сина мого люблять, поважають, гарно ставляться. Василинка довкола нього щасливою пташкою щебече, та й він не ледарює. Ще й півні не співали. а він зі сватом коло господарки, чи у полі щось роблять. Поїхала я тоді спокійна і повірила, що дитині моїй там добре. А даремно…
От так життя склалось, що мусила я у чому була з власного дому тікати. Син мене із вокзалу забрав і до себе повіз. Вони вже десять років разом із Василинкою, ростуть у мене й двійко онучаточок.
Перші дні по приїзді я ще в себе приходила. а вже коли звикла, то почала помічати дещо дуже дивне. Сваха моя. як я зрозуміла у цій родині за головнокомандувача. І головне – нічого прямо не говорить. Посмішкою, словами такими люб’язними, натяками, керує сім’єю і всі танцюють під її дудку.
— Ромчику, любий мій. – звертається до мого сина. – Ти пам’ятаєш, казав мені якось, що хочеш поладнати огорожу біля птиці? Може давай зараз усе зробимо а?
Дивлюсь, Ромка мій згідно киває головою і йде ремонтувати те що вона сказала, але йде один, а свасі каже, аби вона краще приготувала своїх котлеток смачних. Він зайшов, поїв, а вона, ніби як збиратись починає:
— Ти синку відпочивай, а я піду дерева обріжу у садку, бо ж якщо час втратити то й не обріжемо вже і врожаю не буде.
Мій син похапцем їсть і біжить за нею. вірніше, замість неї обрізати ті дерева.
У мене прямо душа не на місці який день. бачу. що сваха крутить сином моїм. як циган сонцем, а він нічого не розуміє зовсім. Вона до нього “синочок, помічник мій, опора наша”, а він і радий старатись. А невістка те бачить і мовчить.
Як мені бути? Як відкрити очі синові моєму, адже він не голова у своїй родині – усім там сваха заправляє? Так шкода дивитись на все це.
09,03,2023
Головна картинка ілюстративна.
