Був мій Юрко не просто чоловіком, а коханим чоловіком, красенем високим, сина любив, завжди з ним час проводив, все щось показував та майстрував. Все у нас в домі було до ладу, але видно, надто вже я була щаслива і не подобалося це ні людям, ні Богу.
Не вернувся якось мій Юрко з роботи, через якийсь час знайшли і сказали, що такий випадок.
Стали ми з Ромчиком жити і наче живемо, але я бачу, що й гусак на даху задерся і нема кому полізти та прибити, шибку хтось вибив в коридорі і нема кому замінити, травою поростає подвір’я і нема кому покосити.
Синові десять, а я не можу за всім встигнути, кошу тупою косою, тільки добре, що не зламала її до купин.
І ось тут я задумалася про те, з ким же я буду далі господарювати. Так, почали до мене чоловіки моргати, але всі одружені, а мені, знаєте, не хотілося ходити по селу, щоб у мене пальцями тикали.
Продати хату і куди? В місті кімнатку я за ті гроші не куплю, а родини й не маю. Тим більше, це ж рідна хата, її Юрко з батьком будував. Простору, щоб багато дітей жили і онуки щоб були.
І ось впав мій погляд на чоловіка мовчазного і непоказного, але він був вже затятим холостяком, на років десять від мене старшим. Я подумала, що якраз мені підходить, бо ніде під плотом не спав, допомагав батькам з господаркою, але ніхто не міг за нього сказати ні добре, ні зле.
Я його й попросила якось мені помогти з дахом. Далі засклити вікно і все так привітно та смачно приготую поїсти та усміхаюся привітно.
І так повелося між нами й далі, що він наче до мене вже ходить, як тут син, ні з того, ні з сього, давай мені казати, що не хоче він собі такого батька, що тато був кращим і він його не хоче бачити.
Я аж руками сплеснула, почала питати, хто ж нам буде все робити по дому, як не Михайло.
– Я скоро виросту і робитиму, а його за батька не хочу!
Але я не планувала відступати з рішенням і син мусив змиритися. Як ми тоді не розійшлися – сама не знаю, бо син таке нам влаштовував, що ми інколи й не знали, де він є і його допізна мусили шукати.
Аж якось пішов Михайло такий весь похмурий до Романового однокласника, до його батьків, бо виявилося, що сина задирають і той є ініціатором. Не знаю, що вже він там йому казав, але наче все припинилося, а Михайло синові моєму сказав:
– Не дозволяй людям себе заштовхувати, не ти маєш тікати за село чи ліс, сидіти в хаті безвилазно. Ти хороший хлопчик, це вони мають соромитися своїх вчинків.
Я розуміла, що він це каже й про себе, бо переважно й сам сидів вдома, щоб не потрапляти людям на очі, щоб вони не говорили про нього ніяк, ні зле, ні добре.
Отак мої хлопці порозумілися і Роман з часом почав Михайла кликати татом, а у нас ще знайшлася сестричка для Ромчика.
– Ми маємо її, Романе, захищати від усіх, – казав розчулений Михайло синові, маємо бути дружні, один за одного горою стояти. Добре?
– Так, тату, – відказав син.
Моя хата тепер весела, бо приїжджає до мене Ромчик з сином своїм і невісткою, Настя з чоловіком і дитиною, велика моя хата і всіх поміщає. Михайло ще другий поверх переробив аби всім було по кімнаті. Я жодного дня не пожаліла, що тоді прийняла таке рішення і не велася на солодкі розмови, а дивилася на людину в роботі.
Так і діти мої свою долю обрали, щоб жити в мирі і злагоді.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
