Думаю, у багатьох сім’ях речі та іграшки переходять у спадок від старших дітей до молодших і, повірте, я нічого не маю проти. Але як реагувати, коли вашій дитині постійно віддають речі, які вже не придатні для цього? Нещодавно я дуже посварилася з батьками чоловіка, а все через те, що вони, приїжджаючи до нас у гості, повадилися привозити внучці в подарунок зламані іграшки та старі речі.
У них двоє молодших синів, їм зараз по 14 та 10 років. Як тільки вони дізналися, що у нас буде дитина, одразу запропонували забрати у них дитячі речі та іграшки. Тоді я зраділа, адже малюки швидко ростуть, не доведеться багато витрачатися на одяг. Разом з речами нам запропонували ще коляску та дитяче ліжечко, але вони були в такому стані, що я одразу відмовилася їх брати, краще куплю для доньки нове.
– Як це “не візьму”? Знаєш, яке зараз усе дороге? Це вам пощастило, що не треба самим купувати, а ви не цінуєте, – почала дутися свекруха.
Відмовитись було незручно. Так у нас з’явилася коляска, на якій була зламана ручка і два колеса, і дитяче ліжечко, яке вимагало взагалі повного ремонту. На мій погляд, його було простіше викинути, ніж намагатися з нею щось зробити.
– Нічого, це дуже легко полагодити, – запевнила мама чоловіка, коли привезла все це «добро» до нас додому.
Ми нічого не ремонтували, все викинули та купили для доньки нове. Батькам сказали, що їхні речі забрали на дачу.
Після появи малюка, батьки чоловіка внадилися приїжджати до нас із подібними подарунками. То привезуть зламані машинки, то якісь плюшеві іграшки, які у них роками припадали пилом на балконі.
– Мамо, навіщо нам ці старі іграшки, – пробувала я пояснити свекрусі, – ми можемо купити для доньки добрі. Тим більше, їй вони навіть не подобаються, вона ними не гратиметься.
– Це ви її сильно розпестили, – відповіла вона.
Майже всі привезені ними речі доводилося відправляти на дачу або на смітник. Найчастіше, звісно, друге.
Донька підросла та попросила купити їй самокат. Ми з чоловіком купили. Коли до нас вкотре завітали в гості батьки чоловіка, вони застали нас на вулиці з новим самокатом. Свекруха одразу почала голосити, мовляв, навіщо купили, ми ж привезли вам Михайлів гарний велосипед. Аргументи, що велосипед Міші, як і всі речі, які вони привозили внучці, зламаний, та і велосипеди її не дуже цікавлять, не були почуті.
– Що ж ви тоді своїм дітям все нове купували, а моя донька повинна лише зі старими іграшками гратися та чужі речі доношувати? Вона не варта нових хороших іграшок? – обурилася я. – Я розумію, можна і після когось на велосипеді або самокаті покататися, якщо річ у хорошому стані, але ж ви все зовсім знищене привозите!
– Ну, те, що було в хорошому стані, ми ще давно продали. А вам уже, що залишилося.
Моєму обуренню не було меж, коли я почула це. Тобто нам віддавали речі, які вже продати було соромно, ще й ображалися, коли ми від них відмовлялися.
Ми тоді сильно погиркалися з батьками чоловіка, вони довго до нас після того не приїжджали.
Потім ми, звісно, помирилися. Я думала, що ми нарешті зрозуміли одне одного, але недавно свекруха знову взялася за старе. Знову приїхали до нас з мішком старих іграшок, звичайно, більшість із них зламані. Дочка засмутилася, думає, що бабусю з дідусем чимось образила, раз вони привозять їй у подарунок такі речі.
– Та це ви так дочка розпестили, що вона всім перебирає. Була б скромнішою, будь-якій іграшці раділа б, – знову почала свою пісню свекруха.
Я просто промовчала і пішла з донькою надвір. Ми гуляли, доки вони не поїхали. Так хотілося тоді сказати, що моя дочка не розпещена, а просто чудово бачить і розуміє, що бабуся з дідусем їй жодного разу хорошої іграшки та нової речі не привезли.
Я вже не знаю, як з ними розмовляти, як до них стукати. Сваритися знову не хочу, а інакше вони, мабуть, не розуміють.
Фото ілюстративне.
