fbpx
Історії з життя
Якби у мене сестра не жила за кордоном, то, напевно, я б змирилася зі своїм сірим життям, але як побачу її барвисті фотографії, серце стискається. Вся така красива, за кермом машини, на тлі квітів, а ми тут гумаками болото місимо

Моя старша сестра вдало вийшла заміж за іноземця-однокурсника і поїхала жити до Європи. Щаслива! У них там свій власний будиночок, як вона каже «невеликий» за їхніми мірками, а для нас та це просто хороми. Є робота, є машина, та все є! Хоча їхня сім’я вважається там середнім класом, але нам таке і не снилося. Відпочивають на морі щороку, подорожують на машині. Просто рай!

Ми з сестрою з простої сім’ї, до її заміжжя нам закордонні переваги і не снилися. Тато таксист, мама медсестра, і живемо ми в невеликому районному місті. Просто сестра вчилася в універі у Львові, ось там їй і пощастило з майбутнім чоловіком зустрітися. Вони там закінчили навчання, орендували кілька років квартиру з першим малюком, а потім поїхали до чоловіка на його батьківщину. А я у навчанні лінувалася, закінчила коледж, пішла працювати, зустріла хлопця з робітничої родини, вийшла за нього заміж, орендуємо крихітну двокімнатну квартирку, є маленький синок. Перспектив ніяких в житті. Чоловік, як і його батьки, працює на нашому місцевому заводі, «династію» продовжує.

Якби у мене сестра не жила за кордоном, то, напевно, я б змирилася зі своїм сірим життям, але як побачу її барвисті фотографії, серце стискається. Вся така красива, за кермом машини, на тлі квітів, а ми тут гумаками болото місимо. Спочатку вона нас не кликала – були складнощі з її громадянством. А потім другого там народила, всі документи оформила, і ось в тому році приїжджала з дитиною, щоб нам малюка показати, та й поговорити серйозно. Хоче нас всіх туди забрати. Наші батьки категорично проти – звикли тут жити, нічого міняти не хочуть, а ось я замислилася.

Ну що нам тут робити? Самі знаєте – з кожним днем ​​життя стає складнішим, рахуємо кожну копійку, незручно перед господинею квартири, якщо зарплату чоловіка затримують, і таке буває. Іноді живемо на виплату на дитину всією сім’єю. Життя буденне – піти і відпочити ніде, тільки з друзями влітку на шашлики з’їздити. І то знову ж таки – якщо грошей назбираємо. У батьків грошей не просимо, вони теж не багатії, що з них трясти? Та й не вихід це. Набридло вже постійне безгрошів’я, хоча теж вважаємося «середнім класом». Тільки класи в різних країнах якісь несхожі.

Ось сестра і приїхала до мене з пропозицією: давайте, мовляв, завершуйте справи тут, беріть в оберемок сина, і дуйте до нас, все влаштуємо. Свекри у неї класні, у всьому допоможуть для початку, жити є де, все влаштується. Так, спочатку буде нелегко, і мову вивчити треба буде, але коли звикнемо, то життя раєм здасться. Я знаю, сестра мене не обманює, вона ж добра мені бажає, і я вже подумки там – поруч з нею, треба б документи почати збирати, але у мене одна проблема – впертість чоловіка! Він просто уперся рогом і все – нікуди ми не підемо!

Треба сказати, що мої свекри – великі оптимісти. Весь час вірять у світле майбутнє, яке на ділі стає темнішим і темнішим. Вони такі – старої закалки, і нічого в їхньому житті світлого немає, крім квартири (з вбиральнею на вулиці), двох синів і цього заводу, в якому вони все життя гарують. Свекруха взагалі вже на пенсії, а досі на роботу ходить – життя ж дорожчає, копійки рахувати не хочеться. Здоров’я ніякого, а працювати доводиться. Я так думаю, що це саме вони налаштовують мого чоловіка, не хочуть, щоб він їхав. Але поруч жзалишиться його старший брат!

У чоловіка іноді бувають просвітлення, особливо коли з грошима все дуже погано. Але варто було мені заїкнутися про закордон, то починаються гасла: «Де народився, там і згодився!». Явно не його слова, а свекрів. Я плачу, кажу, що так жити неможливо, а він мені: «Ні, залишимося тут – на батьківщині, нехай бідні, але горді!». І давай молоти, що все це казки про закордон, що будемо там ніким. Але у мене сестра там живе, вона ж краще знає! Тим більше, куди вже більше рахувати копійки, ніж тут? Гірше точно вже не буде!

Як на такого впертого можна вплинути? Мої батьки зберігають нейтралітет, а з свекрами говорити марно. Та й друзі у нас такі, що не хочуть, щоб ми їхали, теж всяку нісенітницю несуть. Якщо я кажу чоловікові про вічну убогість, то він мені каже, що на дві зміни ходити буде, але це теж не вихід: я його бачити вдома не буду, і він заганяється. Але ж є вихід! Чому він його ігнорує? Як його вмовити, мені будь-яка порада потрібна, а то я вже не знаю, які слова підібрати.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page