Настя пленталася з роботи по дорозі заповзаючи то в один, то в інший супермаркет. Надійка любить сосиски, а Віталієві вона обіцяла свіжі еклери, якщо напише математику на «відмінно». Які чудові в неї діти, інша б летіла на крилах, а вона ледь ногами перебирає. Знову в ту квартиру, де з радості хіба діти. А коли все у неї з Ігорем лиш починалося, то наявність в нареченого квартири була супер бонусом. Починалося.
Вона молода медсестра лиш після університету, а він пацієнт. Так банально. Але тоді це було так романтично.
Як тремтіли руки, коли міряла йому тиск, голова паморочилася від його очей, таких чорних з довжелезними віями.
«Ці очі зведуть з розуму не одну дівчину», – казали їй пізніше, коли бачили з сином, з його сином з його очима. А тоді вона тільки мріяла мати чудових діток, таких красивих, як татко.
Ігор був музикантом з амбіціями, але через дружину і дітей був змушений заробляти на весіллях і в ресторанах чи кафе. Це він їй говорив кожного разу, коли вона дорікала за пізнє повернення, за жіночі парфуми на одязі, за помутнілий погляд. Вона давно перестала бути його музою, а діти лише дратували плачем і сопливими носиками. Але ж у кожних бувають труднощі, правда ж? Головне перетерпіти, знати, що для вас важливо і триматися цього.
Настя трималася за ці чорні очі і діток, що були схожі на татка. Вони були її сенсом і метою. Вони ж кохали! Кохали! Де ж все ділося? Де подівся запал, коли її голос почав його дратувати? Чи любив він її взагалі?
Якось вона йшла пізно зі зміни нав’ючена сумками і побачила його, і якусь жінку. Він співав своїм чудовим голосом про «чорні очка як терен», жінка щасливо сміялася, як колись вона. Настя остовпіла. Не знає скільки отак простояла.
Вдома довго дивилася в дзеркало на стомлену тридцятипятирічну жінку. Коли вона останній раз так заливисто сміялася? Аж тоді давно. Відтоді вона була лише його дружиною і всі загравання обривала таким суворим поглядом, наче грішник подихом посяг на священну річ. Всі ці роки вона була його без останку і мамою його дітей. Все інше її не цікавило.
– Ти мене любиш? – спитала найважливіше.
– До чого це? – він здивувався, але почуття провини не чулося ні в голосі, ні в словах.
– Ти мене любиш? Просто скажи правду.
– І що ти хочеш почути? Я піклуюся про тебе і дітей. Тобі цього не досить?
Більше нічого не питала, руки тремтіли, щось стиснуло в боці. Першою думкою було взяти дітей і піти.
Зникнути і більше ніколи не бачити. Не хотіла стояти в ласку людині, яка всі ці роки мала їх за тягар на своїй кар’єрі і нащось зводити рахунки, за ночі і дні, за усмішки дітей, за турботу і підтримку. Зводити рахунки за любов…
На роботі подруга Наталя одразу побачила неладне.
– Занедужала? Діти? Що сталося?
– В Ігоря інша, і не перша,- видавила з себе.
– Слава богу, я вже злякалася,- з полегкістю зітхнула Наталка. – Тільки не думай гордо грюкнути дверима. Я ж тебе знаю. Буде ще не одна, твій Ігорчик ще той подаруночок.
– Я не зможу так жити,- губи вже зрадливо тремтіли.
– А до тепер як жила? Тільки не кажи, що ні про що не здогадувалася
– Здогадуватися і знати – не одне й те саме, – сльози вже текли.
– Подруженько моя люба, ти подумай куди ти підеш з двома дітьми. На мене не розраховуй, ми місця не маємо. До батьків теж не підеш, хіба на деякий час. Орендувати квартиру? А за які гроші? Тобі цієї зарплати хіба на їжу вистачить. А одяг, взуття, школа, садок? Запхай свою гордість туди звідки вона вилізла і терпи. В тебе діти.
Вона стояла перед вікнами квартири, що світилися. Певно, знову Віталій налякав Надійку і вона боїться бабая. Ці освітлені вікна завжди додавали їй сил підняти пакети з продуктами і бігти додому. Перецілувати своїх мавпеняток, вислухати всі новині зі школи і садка, забрати іграшку, через яку чубляться, готувати вечерю, бо Ігор скоро прийде, може, скоро. Настя машинально підняла пакети і твердим кроком ввійшла в під’їзд.
Фото ілюстративне.
