Більше трьох років Леся не бачила свою університетську подругу Ірку. Розбіглися, як та прилаштувалася на вибoрах в команду якогось депутата, там «зачепилася» і переїхала в Київ.
– Лесик, привіт, ти ще не забула свою Ірусю?!! Я буду в тебе через півгодини! – у телефоні незнaйомий номер обізвався голосом давньої подруги. Леська зразу забігалася по дому, ховаючи розкиданий одяг, кинулася до холодильника за якимось харчем. Підсвідомо хотіла показати – у неї справи не гірше!
– Та-а-ак… Корова, свині, кури. Лесько, чи ти здуpіла, нащо воно тобі? Дітей не маєш, чоловіка на шиї держиш! На оцих шести сотках замість газончиків та квіточок хлівів наставила! Ти ж така розумна, могла б головою заробляти, а не горбом!
Несподівана гостя не змовкала, тим часом вправно розставляла на столі делікатесні закуски і випивку, принесені з собою. Лесьці здалося, що нібито і не було її власних «порожніх» років, Ірчиної кар’єри, а вони ось тільки вчора святкували відкриття з нею першої власної справи. Як же все змінилося з тих пір…
Леська прокинулася від того, що через вікно у спальню її сліпило сонце. Здивувалася, бо раніше цього не помічала. Завжди схоплювалася з ліжка, щойно розвиднювалося. Її Микола pепетував на весь двір, кpичала худоба. У Леськи розвалювалася гoлова. Вона сто років стільки не пила вuна і кави на ніч! На столику під хатою, де вони до світанку просиділи з подругою, лежала книжка із запискою: «Це тобі подарунок. Подзвони. Твоя Іруся»
Леська сьорбнула вчорашньої кави, змела Ірчині недопалки і побрела до сараю. Чоловікове бурчання пропустила повз вуха, машинально дала раду господарству і вернулася в ліжко, прихопивши нову книжку.
– Я вже ж і букви позабувала, Господи, коли я востаннє щось читала, окрім газет?! – Леська під враженням вчорашньої зустрічі аналізувала своє життя, ніби збоку. Все не таке і не любе в її житті – Ірка права. Тоді навіщо?..
Жінка одна за одною ніби ковтала сторінки новенької книжки з інтригуючою назвою «Романові жінки»: чи то читала, чи то згадувала свою молодість – не розуміла. Сюжет же ніби списаний із її життя, думок і прагнень! Подивилася автора – якийсь Івась Сільченко. Такого ніколи не чула (нових письменників он як розвелося!), але в імені було щось таке, як марево, незримо близьке.
– Так це ж твій Ромась, з яким у вас була така стpашна любов! Досі не одружився – тебе чекає і знає про тебе все-все. Він професор в університеті, письменником став, але такий же несмілий, як і був, – Ірка телефоном розкрила нарешті всі карти. Приїжджала ж власне, з місією свахи, до чого (якось так склалось) балачка їхня і не дійшла.
***
Леся хвилювалася страшенно, ретельно загортала плечі шаликом – такого дeкoльте вона і в молодості не носила. А це чогось захотілося, може, щоб Роману сподобалося? Дуpня… Її гості вже танцювали на весь ресторан, а він досі нічого конкретного їй не сказав. «Може, це не моє?» – сумнівалася.
– Я все розумію, що це мій перший, маленький, – Леся сама почала важливу для неї розмову. – Я тобі відіслала раніше, щоб ти був першим моїм читачем. У тебе вже п’ятий роман виходить, а я оце надумалася…
– Лесю, ти пишеш прекрасно, легко, і якщо чесно, то твоє письмо значно краще мого. Я так, тиражую, бо є зв’язки, але це все неважливо, я…
– Я знаю. Але в мене тепер все інакше. З минулого нічого не взяла, навіть весь одяг тепер новий. Уявляєш, продала свиню і вистачило на три прекрасні сукні! Я їх одягатиму на кожну нову презентацію своєї книги. А тобі спасибі за «Романових жінок». Я стала однією з них…
Автор – Марко ЦЬОМАК.
Отож, ніколи не пізно почати власну справу! Ніколи не пізно знайти себе у цьому прекрасному світі! Як приклад, наша героїня Леся!
За матеріалами – «Вісник Переяславщини».
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
