Коли у нашій амбулаторії з’явилася молода медсестричка по скеруванню – я не сприйняла цю новину як таку. Ну є і що? Хай собі людина працює, у мене он клопотів вище голови – господарка, діти малі, чоловік голови закручує, свати ще хочуть аби я й їм допомагала, мої батьки самі теж не справлялися і чекали на мої руки.
Всім навколо мене було треба, а я ще й працювала на фермі агрономом, тому відпочити просто нема коли.
А потім почалися такі малесенькі вогники полум’я – то там Лідка чоловіка тягала, бо зачастив тиск міряти, то Марія на пів вулиці верещала, що чоловік під вікнами в медсестри ходить!
А жила дівчина там, де й працювала – в амбулаторії була ще одна кімнатка, от там і жила.
Почало нашими чоловіками колотити – хто ще красуню не бачив, той йшов побачити аби зрозуміти, чого така колотнеча.
Про молодих хлопців взагалі мовчу – ходили туди табунами аби медсестра допомогла.
Спочатку фельдшерка тішилася, що селяни так почали піклуватися про своє здоров’я, а татусі ведуть дітей на процедури чи матерів на капельниці.
Але згодом докумекала що до чого і почала Марті, медсестрі говорити, що треба когось вибирати за чоловіка, а не селом колотити.
Але дівчина лиш сміялася, бо ж хіба в молодості думаєш, що твої вчинки комусь руйнують родину?
Отак і Марта на побачення ходила, квіти приймала, але долю свою з селом не пов’язувала.
Всі почали чекати, коли ж пройде той необхідний час аби вона перевелася. А деякі жінки самі їздили в район аби дівчину перевели в інше село.
Ще раз кажу, що ці всі пристрасті пройшли повз мене, а коли з медсестрою здимів і мій чоловік – то я взагалі не знала, що діється! Спочатку чекала, думала засидівся в кумів, далі думаю, що пішов до батьків.
З братом обшукали всі генделики, друзів, родину, були на роботі – чоловік просто зник! І ніхто ж мені не каже, розумієте? всі навколо знають, а мені ніхто не каже!
Далі прийшла кума і сказала, що так і так, він з тою медсестричкою втік!
Я не вірила вухам. Це ж якийсь жарт! Мати пів села хлопців, а вибрати мого чоловіка? Це як???
Далі мені почали згадуватися і його пізні приходи додому, я сердилася, що мушу знову обходити худобу сама.
Добре, що діти допомагали з курми та гусьми.
Я вам скажу, що була така заклопотана, що я маю всім допомогти, що просто забула, що мені самій теж треба допомагати! Що мені важко, що мені сумно, що мені нудно.
І не треба мені говорити, що я от на чоловіка увагу не звертала і воно, бідненьке, тицялося, тицялося і пристало до іншої, люблячої і розуміючої. Ні, не пройде. Це дорослий чоловік, у якого є обов’язки теж, а не лише у мене!
Так, треба піти і вичистити з-під корови, хочеш мовчки, хочеш з криком, але йди, бо вона нас годує. Хоче іншого – роби більше, а не тікай!
Найважче було витримати оті погляди: жіночі. Які раділи, що не на моєму місці, і чоловічі – навіть не скажу які, просто пильні.
Десь через місяць він зателефонував та сказав, що буде з нею, дітям допомагатиме і все.
Моя мама наполягла аби я подала на аліменти:
– Не треба нам його милості. Помагати він буде – хай платить регулярно!
Почала жити далі, за роботою не пам’яталася, але найважче вночі… З усіма, гарними чи ні, добрими чи ні, гідними чи ні, сплять їх половинки… А ти хто?
Але знаєте, я потім зрозуміла, що не дуже вже й був сильно він присутній у моєму житті. Не знаю як пояснити: я зрозуміла, що мала з ним більше клопоту, ніж якоїсь підтримки. Я не можу от прокинутися і сказати:
– Де ж ти, Дмитре, бо треба…
А що треба, якщо я все робила без нього? Город трактор виорав, борозни поробив – я з дітьми закидала та загребла, як і колись без Дмитра.
Господарку я пораю: годую, пою, вичищаю, пасу … як і колись без Дмитра.
Хату я тримаю в чистоті без нього, бо він ще цвяха не забив, бо нова, збудована нашими батьками порівну.
Якби не аліменти, то я б і забула, що в мене був чоловік.
Фото Ярослава Романюка.
