З наближенням свят у мого сина завжди ремонт якийсь глобальний починається. В минулому році на свята стелю робили, торік – плитку у вбиральні замінювали, ну а цьогоріч невістка взяла вище – підлогу нову настилають. Я їду на свята в свою стару хату в селі і чекаю, що син приїде – але ж де? Ремонти.
Про те, що і я розділю долю заробітчанську, ніколи і подумати не могла. Жила я гарно і широко за своїм чоловіком. Микола був першим господарем у селі. Вже в кого, а в нас і хата і паркан були кращими від усіх.
Та не стало його скоро і я лишилась раптом сама із сином на руках. А що жінка сама в селі? Спочатку свині збула, бо 30 штук на руки одні – надто. Потім і корови з биком пішли. Придбала козу і ще перший час жила, як жила.
Та все добре закінчується. Я бачила. що гроші попри мою економію тануть, а роботи в селі ніякої. Син у шостий клас пішов, як відвезла я його у дім матері моєї, а сама поїхала у невідомість чужої країни за грошима заробітчанськими.
Двадцятий рік я тут. Доглядаю стареньку сеньору, в обідній час бігаю по прибиранням. Усе роблю і працюю, адже ж маю для кого – сина свого.
Матвію уже за тридцять, він має сім’ю і двох донечок. Я йому ще до шлюбу однокімнатну квартиру подарувала в столиці. Пожили вони там із невісткою не довго, а років зо п’ять тому, вирішили будинок під столицею придбати.
Дорого? Дуже. Але у сина гарна робота, я могла ще допомогти, тож ми разом ті виплати і закриваємо. Я дуже щаслива тим, що змогла дати Матвію і освіту хорошу і старт у житті потужний.
Та стала я дещо дивне помічати: як тільки свята наближаються, так у сина з невісткою новий виток ремонтних робіт у домі. Тобто, чим ближче моя відпустка, тим менше шансів на те, що я потраплю до них на гостину.
Ось і цьогоріч на Паску я не зможу приїхати до них, бо ж вони в усьому домі вирішили замінити підлогу. Тут я певна, що робота йде, бо ж сама гроші і передала. От тільки отримали вони їх ще у лютому, а от роботи розпочинають за тиждень до моєї відпустки.
Ще що цікаво. Їду я до себе додому і обов’язково кличу невістку і сина на гостину. Та за останні п’ять років ми й не сиділи в одній кімнаті, бо ж у них “Ремонт” і вони й на день не можуть приїхати на гостину, бо ж робітників самих не залишиш. Ото й бачимось коли вони мене зустрічають, або коли проводжають в Італію.
Я вже прямо сина запитала, що це за фокуси, а він ще й образився на мене. Говорить, що я сама собі вигадую причину, аби образитись мала на що. Мовляв, вони із дружиною і так всі сили кладуть на те, аби більше заробити і що святкові вихідні, то єдині дні коли вони обоє вдома і можуть робити ремонт.
Хоч додому не їдь, бо ж по-суті немає вже й до кого. Ніхто мені не радий і ніхто до мене не прийде. Вже краще тут у колі подруг свята зустріти, ніж одній у хаті і під пильним оком осудливих кумась у церкві.
— Що, знову твої не приїхали? – вже зараз чую їхні голоси співчутливі.
А може то я себе накручую? Може сину поспівчувати, допомогти потрібно, я тут образи малюю?
Чи все ж я права? Як вважаєте?
Головна картинка ілюстративна.
