Тоді я набрала сина. Сказала:
– Олежику, скажи татові, нехай вийде мені назустріч. У мене важкі сумки.
– А тато не вдома, – каже Олег. – Він поїхав допомогти дядькові якісь речі перевезти.
Я безсило зітхнула. Я вже так втомилася від цього всього! Мабуть смішно скаржитися, але я втомилася від того, що чоловік без перерви всім допомагає. Нікому відмовити не може. А люди користуються цим.
Вічно когось треба підвезти, пересунути меблі, занести диван, допомогти з машиною. І подібних прикладів купа. Щоразу з’являється щось нове.
Я прийшла додому і почала готувати вечерю. Задзвонив телефон.
– Наталочко, – каже чоловік. – Вечеряйте без мене, у маминої сусідки, кран прорвало. Заїду зроблю.
– Оресте! – Розсердилася я. – Може годі вже? У маминої сусідки свої діти є. Вони що, не можуть допомогти рідній мамі?
– Ну, Наталю, не злися, – обережно сказав чоловік. – Я мушу допомогти! Адже вона мені сама подзвонила. Ти ж знаєш, що інакше я не можу.
Так, я давно вже про це знаю, але, якщо чесно, то мене ця ситуація просто вибішує. Хоча свого часу через готовність прийти на допомогу я й покохала свого чоловіка. Думала, що після весілля буду за ним, як у Бога за пазухою.
Але я помилялася!
Тільки згодом я зрозуміла, що Орест готовий допомогти всім, окрім своєї сім’ї. Нас він просто відснув на другий план. Ми ж свої, потерпімо.
Син у нас росте немов похвилинно. Ніби вчора одяг йому купувала, а вже сьогодні все мале. Ось і зараз запланувала Олегові речі на купити: шорти, футболки, взуття, ще деякі дрібниці.
– Оресте, мені треба грошей, літо на носі, – кажу чоловікові. – Ти не забув, що у п’ятницю після роботи ми домовилися їхати на закупи?
– Наталочко, лиш не гнівайся, – запобігливо почав чоловік. – Тут така справа. Пам’ятаєш мого однокласника Богдана. Ну от, він мені дзвонив і гроші у мене позичив. Йому дуже-дуже треба було. Він платіж у банку просрочив, сама розумієш наслідки.
– Ти що, насміхаєшся з мене? – я вже не добирала слів. – Ти гроші Богданові позичив, а наша дитина має в малому ходити?!
Між іншим, я цього Богдана не знаю і в очі не бачила. Дуже ймовірно, що й Орест після школи з ним майже не спілкувався.
Я вже, як могла, намагалася з цим боротися, а йому просто байдуже.
Наприклад, минулого літа син їздив відпочивати в дитячий табір. Це була його перша самостійна подорож. Так от, ні провести зі мною сина, ні зустріти чоловік не зміг. Спочатку він допомагав другу огорожу міняти, потім – із сусідом машину ремонтували. А дитина вже все давно розуміє. Вже навіть казав, що тато нас не любить.
І подібні ситуації супроводжують мене все наше подружнє життя, навіть більше, вони вже котяться на мене, як сніжна лавина. Мені обридло, що в хаті все на мені. Втомилася бути і за чоловіка, і за дружину. Дратує таке байдуже ставлення до мене і сина.
Я довго думала і вирішила, що єдине правильне рішення – розлучитися. Моєї зарплати та його аліментів на сина нам має вистачити на життя. Всі друзі та сусіди були вражена, навіть обурені, мовляв, як я можу кидати таку чудову людину.
А мені набридло чекати і сподіватися, коли Орест зверне на нас увагу і почне дбати про свою родину. Може, колись він пошкодує про те, що втратив нас, а може, навпаки, зрадіє, але мені вже байдуже, щиро кажу!
