Після закінчення сільськогосподарського коледжу Лариса повернулася в рідне село. Вона, звісно, могла б і в місті спробувати залишитися, багато хто з її однокурсників так і зробив.
Але, по-перше, де б вона працювала? Хіба що взяли б продавчинею, і то треба мати щастя. А по-друге …. Але про цю причину Лариса нікому б не зізналася, тому на всі запитання ухильно відповідала:
– А роботи нормальної не знайшла, тому й повернулася. А тут може мої знання і згодяться. Та й жити є де, а в місті по кутах поневірятися треба.
За матеріалами – “Є”.
Так-то воно, звісно, все і було. І робота їй знайшлася непогана за сільськими мірками, взяли помічником зоотехніка. У конторі голова їй так і сказав:
– Ти, Лариско, досвіду спочатку в Гавриловича наберися, потім його заміниш. Гаврилович давно мріє про спокій, адже старий зовсім, а замінити його немає ким. А тепер ти є. Зрозуміла, яка відповідальність на тебе лягає? Ото ж бо! Так що старайся!
Та й мати тішилася, що донька додому повернулася, а то з віком їй з по господарству важко стало поратися. Батька Лариси не стало, коли вона у п’ятий клас ходила. Мати заміж більше не вийшла, хоча була ще зовсім молодою, коли батька не стало. Але, мабуть, не судилося. Так і жили вони удвох з Ларискою. Добре, що хоч будинок встигли побудувати, поки батько був. Будинок був невеликим, але добротним, з цегли, з високим цоколем. Навколо будинку мати з любов’ю розбила сад, а в палісаднику перед будинком все літо полум’яніли троянди.
Власне, і сад, і квітник з’явилися вже після того, як не стало батька. Лариса пам’ятала, як важко мати переживала. Довго плакала, особливо ночами. Вечорами, сидячи у затишній кухні, не витираючи сліз, що котилися по щоках, часто мати тихо говорила їй:
– Поралася цілісінький день в саду, щоб забути своє переживання. Усе моє минуле життя ніби чорною рискою перекреслило. Коли за квітами доглядаю, ніби легше робиться, у середині не так щемить.
Мати у Лариси взагалі все по господарству робила з любов’ю, напевно, тому і сад у них був найкращий у селі, з вигадливими доріжками, викладеними камінчиками. І картопля родила на диво навіть у неврожайні роки, і молоко найсмачніше їхня корова давала. За молоком навіть з міста приїжджали, таке воно було солодке і жирне.
Лариса в матір пішла, така ж вміла та вправна була у всьому. Тільки от щастя б ще …. Однак з цим доля щось не поспішала, але тут вже Лариса сама винувата. Залицяльників у неї було хоч греблю гати: і в селі, і в місті, коли вчилася. І хороші хлопці серед них траплялися, цілком достойні. Проте серцю бо накажеш…
Лариса примудрилася закохатися в дорослого чоловіка, та ще й одруженого. Сталося це минулого літа, коли вона приїхала додому на канікули. Той вечір запам’ятала буквально по хвилинах. Тоді з подружками пішли вони на сільські танці, і її відразу ж запросили. І запрошували на всі танці, жоден вона не стояла. Може тому що на ній була її улюблена біла сукня з оборками, яка їй дуже пасувала, роблячи і без того стрункий, гнучкий стан Лариси ще привабливішим.
Наприкінці того вечора у клубі з’явився він, і відразу ж вибрав саме її, Ларису. Попрямував через увесь зал прямо до неї, і запросив на вальс. Цей танець завжди був завершальним, після нього всі розходилися. Та поки танцювали, вона дізналася, що у нього незвичайне ім’я – Мирослав, і що він у їхньому селі недавно. Що за професією він агроном, і буде працювати у них.
Потім якось непомітно, за розмовою, він провів її до дому і Лариса сама не зрозуміла, як так вийшло, що вона дозволила обняти себе. Їй було добре з ним: і говорити, і слухати його тихий голос…
Лариса не впізнавала саму себе. Адже вона тільки годину тому побачила Мирослава, як же так можна? Але їй було так добре з ним, так не хотілося розлучатися!
З того вечора вони почали зустрічатися постійно. Згодом Лариса дізналася, що він старший за неї на дванадцять років, що родом з сусідньої області, що тут, у них йому дуже подобається. Багато чого розповідав він про себе, тільки не сказав, що одружений, що дружина чекає, коли він забере її до себе.
Про те, що Мирослав одружений, Лариса дізналася перед самим від’їздом, коли вони вже давно були близькими. Розповіла їй про це мати.
– Ларисо, як далеко все зайшло у вас з Мирославом? – запитала вона, допитливо дивлячись на доньку.
– Мамо, я люблю його. Чому ти питаєш?
– Мирослав давно одружений. Він не говорив тобі цього? Слова матері були, як відро холодної води.
– Звідки ти знаєш, мамо? Він сказав, що розлучений, що абсолютно вільний, пропонував мені жити разом після того, як я коледж закінчу. Він що, обдурив мене? Але навіщо? Мамо, звідки ти про це дізналася?
Мати знизала плечима:
– У конторі всі знають і дивуються твоїй недалекоглядності. Тобі варто подумати гарненько, щоб не наробити помилок. Сподіваюся, за той час, що будеш у місті, забудеш його, зустрінеш кого-небудь і влаштуєш своє життя. Адже ти у мене красуня і розумниця, донечко!
– Але я люблю його! І він мене теж, мамо!
– Чому ж він тоді не скаже тобі правду, Ларочко?
Всі вмовляння матері залишилися даремними. Коли Лариса спробувала дорікнути Мирославу, притискаючи до себе, зашепотів:
– Дурниці все це, Ларко! Ти краща за всіх, мені так добре з тобою! Не слухай нікого, приїдеш після коледжу, будемо жити разом. Мені ніхто не потрібен, крім тебе!
А незабаром після початку занять, мати зателефонувала і сказала, що до Мирослава приїхала дружина з сином. І що ні про яке розлучення зовсім не йдеться. Навпаки, вони заклали фундамент будинку на околиці села. І щосили почали будуватися. Дружина потім поїхала, але незабаром мала повернутися назовсім. Так що Лариса повинна зробити правильні висновки, а не сподіватися на те, що він залишить заради неї сім’ю.
Все це і було тією причиною, через яку вона повернулася. Лариса намагалася боротися із собою, їй і справді хотілося б усе забути та перекреслити, наче й не було нічого, але як це зробити? Як змусити серце забути і не любити?
У селі ніхто їй в очі нічого не говорив, але Лариса здогадувалася, що вона є головною темою для пересудів. А Мирослав, зустрівши її, привітав із закінченням навчання та призначенням на роботу, і пройшов повз. Ніби чужий. Ніби й не було між ними нічого. Пекуча образа тиснула і палила. Лариса чекала зовсім іншого, але він, виходить, зовсім збайдужів до неї, вона його більше не цікавить. Як же бути? Ці думки вдень і вночі гризли Ларису, не даючи спокою.
… Гроза під вечір спекотного дня почалася раптово, заставши Ларису зненацька. Вона миттю промокла до нитки, бігом кинувшись до недобудованої комори, щоб хоч якось сховатися від потужних струменів дощу. Поруч нікого не було, вона зняла з себе одяг, з силою викрутила і, струснувши, стала знову одягатися, як раптом почула поруч:
– А ти стала ще красивішою, ніж була, Ларисо!
Мирослав! Звідки він тут узявся! Вона різко обернулася.
Мирослав стояв біля дверей, дивився на неї і усміхався. Увесь наскрізь мокрий, волосся прилипло до чола, а в очах стільки непідробної радості!
– Звідки ти тут? І що тобі потрібно від мене? І далі вирішив насміхатися з мене? Мало тобі, що в селі тільки про нас і пліткують? – гнівні слова проти її волі злітали з уст, а серце відчайдушно билося в надії, що все це неправда, що він любить, що не кидав її і не кине ніколи!
Підступивши, Мирослав обійняв Ларису. Подумала, що має відштовхнути його, але замість цього вона раптом, обвивши його за шию руками, притулилася, і не в силах більше стримуватися, розридалася.
Вмиваючись сльозами, задихаючись чи то від сліз, чи то від щастя, чи то ще від незрозуміло яких почуттів, що вирували в її душі і давно шукали виходу, вона говорила й говорила квапливо:
– Я не хочу вірити у те, що говорять! Славо, миленький, адже це все неправда, що я більше непотрібна тобі? Я не вірю, що ти розлюбив мене! Ніяк не можу я без тебе! Хіба це не так, Славо? Яке мені діло до твоєї дружини? Я не хочу нічого про неї знати! Ти чуєш мене? Ну чому ти мовчиш?
Мирослав не відповідав. Та й що він міг сказати зараз? Як пояснити те, чого він і собі пояснити не може. Зараз не може. Поки він до цього не готовий. А далі? Відповіді на це запитання у нього ще не було.
Гроза, стихаючи, відступала. Небо поступово очистилося, промінчик за промінцем виглянуло сонечко, а над лісом величезною дугою повисло райдужне коромисло. Один кінець його впирався в землю, а інший, йдучи далеко за обрій, розчинявся в бездонній синяві промитого дощем червневого неба.
Автор – Лідія ПОДІЛЬСЬКА.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
