У селі Хорохорин Луцького району пік сезону для збирачів ягід. Люди за день обривають по 100 тонн полуниці, розповіла одна зі збиральниць ягід Людмила Дирда, повідомляє “Суспільне”.
Полуницею тут почали займатися 15 років тому селяни, які приїхали із заробітків з Польщі, каже фермер-одноосібник Віктор Карпович. У Хорохорині – 250 дворів, з яких, розповідає, не вирощують ягоди зо два десятки. “Мішками з Польщі ховали в машині розсаду, розсаджували касети і висаджували в поле. І так виростили потрошки все більше і більше з кожним роком”, – каже чоловік.
Староста Хорохорина Анатолій Мельничук називає село полуничною столицею Волині. Каже, оптові покупці їдуть сюди за ягодами зі всієї України.
Людмила Дирда до Хорохорина приїхала з Іваничівського району. Каже: на цій плантації працює два тижні. “Їздила я і за кордоном працювала теж на полуниці, то збираю я вже років 3. Зараз тут теж непогані заробітки, за день можна заробити 1200-1500, залежно як хто працює”, – розповідає збирачка ягід.
Як розповів керівник відділу рослинництва обласного управління агропромислового розвитку Олександр Книш, у Хорохорині вирощують 75% волинських полуниць. Через погоду, каже, сезон збору змістився на кінець червня.
Фото – скрін з відео.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
Популярні статті
- Зі свого міста ми виїхали разом із сестрою чоловіка ще у минулому лютому. Винайняли квартиру у передмісті Берліна де і мешкаємо донині. Аня мені завжди подобалась, ми з нею були подругами, аж доки не почали жити разом
- Яка робота? – дивиться на мене здивовано чоловік, – А мама моя, як сама? Ні і ще раз ні. Ти маєш звільнитись і допомагати їй. Це обов’язок дружини, хіба не так
- Коли донька йшла за Максима я була проти. Ще при знайомстві її наречений мені не сподобався. Даша очі під лоба і розповідає, який він хороший, який економний і як гарно вміє рахувати гроші, прямо до копієчки, звичок не хороших не має і правильно харчується. Я ж розуміла, що хлопець дуже економний, прямо занадто, як згодом виявилось. А останні події і доньці моїй очі відкрили
- Син знову телефонує із тим же проханням: “Мамо це тимчасово. Ти на мене ображена, а діти мої до чого? Ми жити не маємо де, впусти, хоч на місяць, доки я роботу знайду у місті і зарплатню першу отримаю”. Але мене так просто не розчулити. Я гне пускала і пускати їх до себе не буду і тут справа не в образі. Ось посудіть самі, ви б простягнули руку допомоги після такого?
- Ззовні гарне і світле приміщення зустріло мене темними коридорами і неприємним запахом. Я, навіть не одразу увійти туди змогла, надто різким був контраст між життям за територією і тут. Олена мене зустріла радо. Показала свою кімнатку, провела екскурсію, з гіркою посмішкою розповіла про “радості” життя в старечому домі. Додому я їхала із одним єдиним твердим рішенням і з наміром будь, що зробити, як надумала. та несподівано мої діти виступили проти