В очах мені потемніло і крізь марево чула невдоволений голос мого чоловіка:
– Що знову кіна граєш? Не можеш нормально на стіл подати? Порозливала тут!
Чоловік не спинявся в виразах, а я вже й звикла до них, бо ж стільки років їх чую.
Пригадую, як була молодою, діти маленькі, чоловік вічно невдоволений, бо все йому не так, хоч я старалася аби була в хаті затишно і смачна вечеря його чекала. Він знаходив дитяче печеня на долівці, що дитина повзала і забула, то влаштовував таке… Мовляв, він тут на всіх заробляє, а я попід ноги його працю кидаю, я невдячна жінка і таких же дітей виховую.
Коли я прийшла до матері, щоб вона мені допомогла, то вона сказала:
– Що ти видумуєш? Менше ляси точи про свого чоловіка! хто тобі повірить? Він шанована людина, гарна посада і хороша зарплата. А куди ти підеш? До мене? Щоб сусіди мені кістки перемивали? Ти не бачила за кого заміж виходиш?
Та бачила я… Просто так хотіла від батька і матері втекти, особливо від матері, що на її фоні Віталій видавався ангелом. А потім незчулася, як вже дитина під серцем, а далі й друга і тут чоловік вже розумів, що нема чого стримуватися, адже куди я дінуся.
Тим більше, що мама моя була повністю на стороні зятя.
– Він хоче прийти в квартиру, де дружина гарна, а не отака сіра. Ти не можеш плаття одягнути? Приготуй йому щось смачненьке та час приділи, а то все дітей сюсюкаєш!
І я слухала матір, але чоловік сказав, що плаття на мені, то як сідло на корові, салат пересолений, м’ясо недопечене… і все це говорив з набитим ротом. Чисті тарілки я віднесла на кухню і помила…
Отак і жила всі ці роки, що діти мене просили батька покинути, бо вони з ним жити не можуть. Так само втекли вчитися далеко після дев’ятого класу аби його не бачити і не чути.
А я вже так звикла до його претензій, що мене б здивувала подяка від нього, а не ось це все.
– Їсти треба менше, тоді й тисків не буде, – казав він мені, коли я все частіше почала розуміти, що здоров’я моє мене підводить.
Мені лише сорок сім років, а у мене, де не глянь, там знайдеш болячку. І ось той випадок лише показав, що справа вже серйозна. Діти приїхали до мене в стаціонар, привезли продукти, залишили гроші і хвилювалися за мене.
– Мамо. Коли ти вже розуму наберешся, – питала мене донька, – Ти про себе подумай, хто тебе буде доглядати? Бо батько точно не буде.
За всі ці десять днів чоловіка так і не було. Телефонував невдоволений, що я нічого не залишила їсти і доки я там буду вилежуватися, питав.
Я бачила, що до жінок приходять чоловіки і в їхніх очах щира турбота, не залежно від віку, переживають, несуть пригорілу картоплю, але стараються, щоб була тепла…
Після виписки я поїхала до матері, яка жила вже сама, батька не стало кілька років тому.
– Що ти знову хворіла? Та скільки можна? Ти можеш взяти себе в руки? Що ти у мене така безтолкова? Я маю доки переживати за твоє життя? Вже на той світ мені йти, але ж де, коли про тебе думаю, що пропадеш без мене!
Я сіла на лавочку і почала думати, що якби я двадцять років тому пішла від чоловіка. то тепер би вже мала свою квартиру і могла б піти до неї, але через своє рішення цього не зробила і тепер знову не маю куди йти.
До дітей не хочу, бо не мають вони мене виходжувати, я сама маю все зробити аби вже назавжди звільнитися від свого чоловіка і своєї матері.
Я виїхала за кодон на роботу і вже тут живу двадцять років, свої двадцять щасливих років! як же я вдячна собі, що дала собі такий шанс! І дітям допомагаю, і своє життя маю, бо знайшла тут своє щастя. Шкодую, що не зробила цього швидше, а віддала тому трутневі стільки своєї сили і енергії.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
