fbpx
Україна
Закрила сина собою – історія родини з Маріуполя

Артем Притула, його дружина Ольга та син Сергійко щасливо жили в Маріуполі, доки росія не вторглася в Україну.

«Майже відразу ми в Маріуполі залишилися абсолютно без усіх комунікацій. Пропав Інтернет, мобільний зв’язок, електрика, вода, газ. Не було нічого. Все почалося раптово, тому ніхто не встиг підготуватися, навіть закупити їжу, воду, свічки. Я з сім’єю, як і всі інші жителі мого селища Старий Крим (окуповане російськими військами — ред.) ховалися в сирих підвалах без світла чи в бомбосховищах. Виходили на вулицю тільки іноді, щоб на багатті приготувати залишки їжі», – пригадує він.

5 березня снаряд прилетів у їхній будинок, на щастя, вони були в підвалі, насилу звідти вибравшись у сина та дружини трапилася істерика. Якось перебігли на іншу вулицю до батьків, оминаючи вирви від снарядів та обірвані дроти, людей…

Той день був на диво тихим – світило сонце, нарешті було тепло. Вони вибралися з підвалу аби погрітися і приготувати їсти. Вийшли й інші люди і сусід сказав, що в школі волонтери роздають борошно – 2 кг на сім’ю. Вони й пішли всією родиною, вони з дружиною і сином в школу, а батько по воду.

«На поріг школи, де ми в той момент стояли, прилетів снаряд. Нас розкидало в різні боки. Після кількасекундної контузії я прийшов до тями і кинувся спершу до сина.

Він лементував, що нічого не чує… Схопив його на руки, а в цей момент поряд знову почали падати снаряди. Я кинувся до дружини… і зрозумів, що дружину вже не врятувати, тож мав врятувати хоча б дитину. Мені довелося залишити її там і бігти з Сергієм на руках, прикриваючи його собою. Ви не уявляєте, чого мені коштувало це рішення — залишити дружину біля школи», – розповідає Артем.

Чоловік впевнений, що жінка зреагувала на обстріл і закрила їх собою. Чоловік і сам був поранений, але зрозумів це вже в сховку. Звідти його евакуювали російські солдати в пологовий Маріуполя, а далі в Донецьк. Коли наплив потребуючих став дуже великим, їх з сином попросили піти з лікарні – прилисток їм дав лікар.

«Знову я залишився в розпачі з дитиною на руках. Посеред чужого міста, без грошей. Як повернутись додому, не знав. Добре, що один лікар поселив нас у своїй квартирі, бо знав нашу ситуацію. Дав нам одяг і їжу, у нього вдома ми самостійно робили перев’язки. Потім я знайшов волонтерів, які погодились нас відвезти додому — в Маріуполь. Я боявся, що мої батьки збожеволіли від горя і невідомості, бо вони не знали де ми і як, а зв’язатися з ними було неможливо», – каже він.

Батько поховав Ольгу і Артем зміг з нею попрощатися перед довгою дорогою в Європу.

З 16 квітня вони живуть в місті Грейстонс, де їх прихистила місцева родина.

«Вони дуже добрі люди і надали нам частину будинку з усім необхідним. Величезна вдячність ірландцям за теплий прийом, розуміння, доброту, підтримку й допомогу», – каже Артем.

Син ходить до школи, на літніх канікулах у табір, Артем працює на двох роботах і допомагає рідним в Маріуполі.

«Зараз мій син у безпеці, і це — головне для мене. Сергій і досі боїться літаків, усіх різких гучних звуків, навіть якщо хтось просто стукне дверима, у нього одразу починаються панічні атаки. Вночі він часто прокидається у сльозах — йому сниться війна. Ми спілкуємося з психологами. Я сподіваюся, що колись Сергійкові стане краще і він зможе забути все, що нам довелося пережити».

За матеріалами «Свої»

Фото: колаж.

10/02/2022

You cannot copy content of this page