Марія Григорівна побивалася за Павлом Сергійовичем довго і розпачливо. Вона жила то в одного сина, то в другого, але сум від втрати не стихав:
– Бідний, бідний Павлуньо. Що він там тепер?
Невістки переглядалися, сини потуплювалися, бо було соромно, що мама, яка прожила з татом п’ятдесят років, ще так сильно його любить. А от в їхніх сім’ях не все слава богу.
– Мамо, треба жити далі. До того все йшло. Татові сімдесят шість було.
– Так – так! Але тато вже там.
– Всі там будемо..
– Але він там все бачить.
– Так. Він дивиться на нас.
– То він все знає?
– Може.
– То він знає, що я йому не завжди вірна була? Все отак подивився як по телевізору?
В хаті запала мовчанка. Діти лупали очима, бо ще не усвідомили, що сказала мама.
– Мамо, ти про що?
– Пам’ятаєш, Сергійку, як до нас дядько Петро заходив? То він був не змок під дощем.
– Я не хочу це чути! – Сергій підскочив і вибіг з кімнати, а за ним і Матвій.
Залишилися невістки, які просто їли очима Марію Григорівну і ледве стримували посмішки. От тобі й жінка для наслідування! От тобі й кожне криве слово щодо них поганих і її синів-прехороших!
– Ох, дітки. Життя було таке тяжке. Робота і робота.
І вернулася Марія в свої роки молоді.
Одружилася з Павлом і пішла в невістки. Звідки бралися діти – так і не змогла зрозуміти. А чому дивуватися? Спали в одній кімнаті зі свекрами, діти на печі, а влітку було стільки роботи, що й дня не ставало. Отож, знайшлися дітки в капусті і зрозуміла Марія, що таке любов. Всю себе вкладала в дітей і душі в них не чула. Все було добре у них: господарка, робота. Батьки і дітей глядять, і господарку ведуть, і їм помагають – будують нову хату. Йде все поволі, але впевнено – за десять років вже й хата стоїть, а ще через десять є й своя господарка. Діти ростуть – що ще треба?
Якось прийшов до Павла його друг Петро, бо треба щось помогти з пилорамою. Прийшов, то й прийшов, але щось жартує до Марії та очима чорними кліпає. Подумала Марія, що тік якийсь в чоловіка, а такий файний і ще молодий. Але що поробиш? Але ті моргання не дають Марії спати і кидають її то в жар, то в холод. На наступний раз просить Марія гостя до хати. А той так нахвалює і її суп з грибами, картоплю з часником і завиванці з маком.
– Моя Галя як пече, то я псові кидаю, бо можна ся струїти.
– Таке скажеш! Гріх!
– Та життя дорожче – сміються чоловіки.
Радий Павло, що його жінка краща і не лише в куховарстві. Але й те саме зауважив Петро і почав все частіше приходити, коли Павла нема вдома і все так подає, що геть забув, що той на роботі, в полі, в сусіда. А одного дня він поцілував Марію так, що їй аж в очах заіскрилося. Такого вона не знала і не відчувала. Потьмарився їй світ за тими чорними очима. І випалили ті очі її душу і серце.
Вона не мала ніяких ілюзій. Знала, що не покине Павла ніколи. Не може кинути, як і Петро свою Галю. Не говорили про це ніколи, не обіцяли, не мріяли, не надіялися. Були тут і зараз багато років.
– Він не заслуговує на таке. Мій Павлусь. Може, бог його помилує?
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне.
