Перестала давати гроші матері, бо там не в коня корм, як то кажуть. У тому сенсі, що вся допомога, яка від мене надходила, відразу ж ішла братові.
— У нього дитина, їм треба допомагати – улюблена мамина фраза.
А я вважаю, що для благополуччя брата та його родини я зробила вже достатньо. У мами ж, звичайно, своя думка з цього приводу.
Брат мені рідний тільки по мамі, батьки у нас із ним різні. З моїм мама розлучилася і вийшла заміж за батька брата, але з ним прожила досить нетривалий час. Аліменти не платили ні той, ні інший, тож мама тягла нас сама.
Вона багато працювала, тому турбота про брата лягала на мої плечі, хоча я була лише на чотири роки старша. Замість того, щоб грати з однолітками, я стежила за ним. Періодично протягом дня до нас заходила сусідка, яку мама просила доглядати нас. Вона розігрівала нам їжу на газовій плиті, перевіряла, що ми живі здорові і на цьому все.
Мені завжди діставалось на горіхи, бо я старшаий. Це не додавало мені ніжних почуттів. Від маминої фрази:
— Він молодший, ти маєш поступитися, – просто нудило.
Брат не прибрав іграшки – повинна я, бо не проконтролювала. Брат отримав двійку – не права знову я, не перевірила, не вивчила з ним. Коротше, винна завжди була я.
Напевно, саме бажання перестати бути вічно крайньою і спонукало мене вискочити заміж у 18 років. Шлюб тривав два роки, а потім розвалився остаточно. Дякувати Богу, не встигли нажити дітей. До батьківського будинку я більше не поверталася. Відносини з рідними налагоджувалися в міру того, як рідко я їх бачила. Навіщо було псувати таку чудову тенденцію? Та й мама не кликала назад, якщо вже говорити прямо.
Я працювала, сама себе забезпечувала, але зарплати впритул вистачало на оренду та їжу. А тут мамі раптово дістається квартира від якоїсь родички. Однокімнатна зі стародавнім ремонтом і майже повною відсутністю меблів. Мама запропонувала мені переїхати на цю квартиру.
– Ті самі гроші, що витрачаєш на оренду, зможеш вкласти у ремонт. Поступово все й зробиш, – міркувала мама.
Звичайно ж, я погодилася і кинулася в квартиру, втрачаючи тапки на ходу. Квартирка була та ще. До ремонту там слід було винести всякий мотлох, який колишня господиня, мабуть, вважала меблями, потім відмити все, інакше там просто неможливо було перебувати. Тільки на прибирання у мене пішло два з лишком тижні щоденної роботи.
Вкластися в квартиру довелося неабияк, але мене окрилила думка, що вкладаюся у своє. Довелося повністю міняти сантехніку, лагодити проводку, подекуди міняти труби і лише потім ставати до косметичного ремонту. З меблів у мене був диван, кухонний стіл та табурет. Мама віддала пару поличок, які приладнав брат.
Він до того моменту вже якраз повернувся зі служби і поки що активно відпочивав. Його відпочинок вилився в те, що за півроку він привів до маминого дому дівчину при надії . Звичайно, було вирішено грати весілля, щоб усе було, як у людей.
Жили молоді з мамою, оскільки у невістки в батьківському будинку і так було не розвернутися, а на найм грошей не було. Але справа в тому, що характерами мама та невістка не зійшлися. Мама приміряла на себе роль справжньої свекрухи, а невістка за словом у кишеню не лізла.
І тут мама знайшла, як їй здалося, ідеальний варіант вирішення цього питання. Мені було сказано, що я маю звільнити квартиру.
– Не можу я з нею під одним дахом, сил ніяких не вистачає. Я вирішила, вони переїжджають на квартиру, а ти повертаєшся додому. Вже з тобою я вживус точно, – заявила мама.
– А з чого раптом мені залишати квартиру, в яку я вклала власні гроші, і переїжджати до тебе?
– Ти не забула, що то моя квартира? І я вирішуватиму, хто в ній житиме! – заявила мама. – У брата сім’я, дитина скоро буде, їм потрібніше. І мені спокійніше.
Взагалі, мама права. Квартира оформлена на неї. Вона розпоряджається. До мами я, певна річ, не з’їхала, я взагалі її бачити не хотіла, але квартиру звільнила. Ні з нею, ні з братом я не спілкувалася близько року, спочатку мама дзвонила, але я не брала слухавку. Потім життя закрутилося і стало ніколи.
Я вже звикла, що від рідних не надходить жодних звісток, а тут прийшло повідомлення від брата, що мама у стаціонарі. Я, звичайно, відразу передзвонила, все з’ясувала і помчала до неї, які тут непорозуміння, та й часу пройшло досить. До мого приїзду ситуація вже нормалізувалась і наступного дня її виписали.
Забирала її зі стаціонару я, брат був на роботі, а його дружина з дитиною. Мене здивувало, як так, що я відпросилася з роботи, а брат не вважав за потрібне, але мамі нічого говорити не стала.
Вдома в неї зазирнула в холодильник, а там шаром покоти. Мовчки сходила до магазину, купила продуктів, усього що спеціаліст виписав за списком, принесла все додому. Мама розплакалася, казала, що їй не треба, вибачалася, що тоді так вчинила, кликала переїхати до неї. Я її, звичайно, вибачила, теж перепросила, що пропала і не дзвонила, але переїжджати відмовилася. Від добра добра не шукають.
Поки ми сиділи з нею, прийшов брат. Привітався і якось між між іншим поліз у холодильник. По-хазяйськи там порився, спорудив собі бутерброд, стоїть чавкає. Ну, мама йому нічого не сказала, а я що? Попрощалася з ними, поїхала додому.
З того часу я до мами намагалася заїжджати раз на тиждень-два. Частіше незручно, живемо на різних кінцях міста та й робота у мене з ненормованим графіком.
Зауважила, що у неї завжди порожній холодильник. Ну, не те щоб зовсім нічого не було, але від батона ковбаси залишається хвостик, від сиру пари шматочком, ну і так далі. Мама сама з’їсти все не могла, але я чудово знаю, хто їй допомагає. Мене підмивало їй висловити за таку поведінку, але я стримувалася. Не хотіла знову псувати стосунки.
Я намагалася купувати мамі допомагати, платити комуналку, тобто вкладати гроші так, щоб вони не пішли до брата. Але, дивлячись на порожній холодильник, у мене душа не на місці, звичайно, я купувала їй продукти, хоча знала, що вони частково дістануться братові. Іноді вона скаржилася, що чоботи не такі теплі або штани протерлися, я виділяла їй грошей на обновки. Тільки обновок у неї не з’являлося, так і ходила у старому та штопаному.
У результаті я все-таки не витримала і висловила мамі, що настав час уже припинити віддавати все братові.
– У нього ж дитина, йому потрібна допомога. Він один працює, дружина при надії другою з дитиною сидить, як я йому не допоможу, коли знаю, що синові тяжко? – опустила очі мама. – Ти ось живеш добре, давай ти не мені, а йому допомагатимеш? Мені трохи треба, кефір, булка та гречка, а в нього скоро вже двоє дітей буде.
– Ні, мамо, я не збираюся допомагати братові. Він і його дружина цілком працездатні люди, дорослі. От нехай самі тепер і займаються утриманням сім’ї. Я і так непоганий їм старт дала, упорядкувала квартиру, вони її отримали, не витративши ні копійки.
– Дивна ти. Просто в тебе своїх діток немає, тому ти й не розумієш, – підібгала губки мама.
Я вирішила, що продукти мамі більше не купуватиму. Толку ніякого. Платитиму комуналку, сама замовлятиму їй одяг та взуття, через інтернет зараз це робиться без затрати часу.
З братом, я, до речі, переговорила. Попросила матері допомагати, а не просити допомоги в неї. Їй треба нормально харчуватись, а вони її об’їдають.
– Я нічого не прошу, вона сама приносить, – заявив брат.
– Відмовлятися не пробував?
– А навіщо? Вона ж сама приносить, я не прошу, – знизав плечима він.
Іноді я жалкую, що брат тоді надіслав повідомлення, не спілкувалися б і далі, спокійніше б жила. Але потім стає соромно від таких думок, таки це мама.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
