Виявилося, що правило “в сім’ї всі один одному повинні допомагати” діє іноді тільки в одну сторону. Так сталося в нашій родині. Коли у нас була можливість, ми повністю забезпечували моїх батьків. Але коли допомога терміново знадобилася нам, вони навіть не почухались.
У дитинстві мене завжди переконували, що головне в житті кожної людини – це сім’я. Ближче ніколи і нікого не буде. Причому особливий акцент робився саме на сім’ю рідну, мовляв, ці узи непорушні. Цю установку я ввібрала міцно.
Поки я була маленька, дійсно, у нас була велика міцна родина. Досі пам’ятаю, як всі разом їздили в село на картоплю. На чотирьох машинах, повністю заповнених людьми. Як всі дорослі займалися копкой, а ми, малеча, сідали під яблуню охороняти хустки з їжею і грати в свої ігри. А потім дорослі розкладали найсмачнішу їжу прямо на скатертині на землі. Смачніше тих огірків, картоплі, хліба і сала я в своєму житті нічого не їла.
Згодом родина рідшала, старше покоління нас покидало, молодь роз’їжджалася, від великої і дружної сім’ї не залишилося нічого, крім тих дитячих спогадів. Але установка “сім’я – головне в житті” жила в мені все свідоме життя.
Коли я вийшла заміж і переїхала до чоловіка, кожен день розмовляла з мамою по телефону. Дуже сумувала за ними з батьком, але вона говорила, щоб я не висіла на телефоні, а йшла займатися чимось корисним. Тоді я думала, що вона просто хоче мене відволікти, а зараз вже здається, що її просто втомлювали мої дзвінки.
Спочатку ми з чоловіком нічим не могли допомагати батькам. Нам би самим хто допоміг. Доводилося якось розгрібатися самостійно. У чоловіка була мрія – побудувати свій бізнес. Ми почали її здійснювати.
Йшло спочатку важко. Ми дуже мало спали, погано харчувалися, пускаючи кожну копієчку в здійснення мрії. Економили на всьому. Я дві зими пробігала в осінніх чоботах – грошей на нове взуття не було. А коли вони розвалилися, то купили відразу зимові, вирішивши, що дві пари ми не потягнемо, а жарко то не холодно. Так що наступний рік я з чобіт відразу перевзувалася в літні туфлі.
Коли справи почали йти рівно, я відчула, що при надії. Було вирішено залишати дитину. Знову стало не просто, тому що працівник з мене був ніякий, майже весь час на збереженні, а чоловік один валився з ніг від втоми. Але коли з’явився малюк, легше не стало. Батьки посидіти з онукою не могли, самі працювали ще, а у чоловіка батьків не було, тільки старенька бабуся, але за нею самою вже нагляд був потрібен.
Скільки разів хотілося все кинути, але ми з чоловіком підтримували один одного і вперто йшли до своєї мрії. Мабуть, на небі оцінили нашу впертість і вирішили що ми достойні – наша справа стало приносити прибуток. Життя стало змінюватися на краще.
Звичайно, коли у нас налагодилися справи, ми стали допомагати батькам. Спочатку за своєю ініціативою, а потім вони вже самі почали говорити, що їм потрібно. Так, ми їм в квартирі зробили капітальний ремонт, відправляли відпочивати і підліковуватися, додали на машину. Чим краще йшли наші справи, тим вагомішим ставала наша допомога.
У підсумку ми повністю забезпечували їх – платили за квартиру, повністю купували продукти, відпочинок. Все це вже сприймалося як буденність. Я вважала, що все роблю правильно, адже це моя сім’я. Я можу – допомагаю, мені знадобиться допомога – допоможуть мені. А ось мені-то і не допомогли.
У минулому році ми з чоловіком на довго потрапили в стаціонар. Слава богу, з нами не було нашої молодшої дочки, вона знаходилася вдома. Але справа в тому, що семирічна дитина знаходилася вдома зовсім одна. Зрозуміло, що вона не дівчинка, може на деякий час залишитися сама, але не в цій ситуації.
Ми в палаті, стан залишає бажати кращого, невідомо, коли вийдемо. Я відразу ж, як змогла, набрала маму, їй уже телефонував професор, вона була в курсі. Я була впевнена, що вони з батьком забрали онуку, але виявилося, що ні. Я не стала з’ясовувати, чому, попросила приїхати аби забрати її, або пожити з нею поки ми хоч трохи не оклигаємо.
Мама спокійним тоном сказала, що не може цього зробити. У них з батьком квитки на вечір, вони відлітають відпочивати по гарячій путівці. Я вухам своїм не повірила.
– У тебе дочка з зятем занедужали, внучка маленька одна в квартирі, а ви на курорт?
– Ну ви живі. А внучка вже цілком доросла.
Я поклала слухавку. Мені тут зателефонувала старша дочка, вона як дізналася, що сталося, відразу передзвонила. Я сяк-так змогла їй розповісти що трапилось, описати ситуацію з батьками, вона сказала, що вже взяла квиток на літак і через дві години буде вже у нас.
Тільки коли старша разом з сестрою прийшли під вікна нашої палати, я змогла спокійно зітхнути. Я молодшу тримала на контролі через телефон, але це було не те. Мене заспокоїли, що все нормально, дочка пробуде з сестрою стільки, скільки потрібно. У неї кілька днів відгулів, а потім буде працювати через інтернет і по телефону. Молодша теж запевнила, що все буде в порядку, вона буде слухатися і допомагати сестрі.
А батьки так і полетіли відпочивати. Мама навіть не подзвонила ні разу, поки вони там були. Тільки після приїзду відписалась, запитала, як справи. А як справи? Нормально. Дочка з іншої країни приїхала, а вони навіть не подзвонили жодного разу за десять днів.
Все це в минулому, як і хороші стосунки з моїми батьками. Після того випадку я не телефонувала і їх скрізь заблокувала. Гірко було, навіть думати про їхній вчинок. Про те, що не стало тата я дізналась запізно. Мама на мене теж ображена була от і не повідомила вчасно, не дозволила попрощатись. Ну а тепер уже вона одна. Телефонує моїй донці за кордон щодня на життя жаліється. Каже, що зовсім здала і по квартирі ледь рухається.
Донька просить бабусю простити і допомогти, але я не можу. Головою розумію, що це мама, але в середині прямо щось підіймається, щойно подумаю, аби піти до неї і все ж допомогти. У вухах стоїть оте “у нас квитки на вечір, я не можу”.
Колись будучи здоровою і сильною вона змогла залишити семирічну онуку одну, чому я повинна зараз їй допомагати?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
