Юлія Корнієнко журналістка «ICTV» «1+1», а зараз пресофіцерка 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців, яка висвітлювала всі події битви за Київ та стала мимовільною учасницею знаменитої танкової битви на Броварській трасі, бо намагалася врятувати чоловіка.
В літку 2014 року Юлія Корнієнко дуже не хотіла їздити на схід, бо знала від колег, що працювали в гарячих точках, що “жінки підсаджуються на війну, їм усіх хочеться зберегти, і повернутися з війни їм складно”. А вона лиш повернулася з Криму, де знімала сюжет про життя півострова в російській окупації.
Але поїхала, бо ж редакційне завдання, і все справдилося – їздила і їздила, висвітлювала всі події, а ще знайшла своє кохання на війні – військовослужбовця Женю.
– Все сприймалося через об’єктив фотокамери, наче ти в якомусь 5D-кіно, хоча по суті, ти – учасник подій. Адже ми знімали, як звільняли Вуглегірськ. Тоді почався найдовший в історії рейд наших десантників, ми частково знімали його. Піски, які для мене мають особливе значення, бо я багато друзів там зустріла, і те, що вони нині втрачені, – дуже печально. Є якісь міста на Донбасі, які для мене пов’язані з купою спогадів, із людьми, багатьох із яких уже, на жаль, немає. І вони, ці міста, стали рідними.
В 2020 році вони з чоловіком вирішили «вернутися» в мирне життя, у них з’явився синочок Марко, і було купа планів про майбутнє. Але тему « великої війни» вони обговорювали.
– Я йому сказала, що раптом велика війна – я подаватиму йому набої. Я не можу бути десь за кордоном і спостерігати звідти за тим, що відбувається в моїй країні. Я знаю, що можу допомогти.
24 лютого та «велика війна» прийшла і Юля виконала все, що говорила – сина відвезла на Захід країни, чоловік пішов в військо, а вона стала позаштатним пресофіцером в його бригаді, а ще – робила сюжет для українських телеканалів та возила іноземних журналістів по всіх звільнених містах.
– Я розуміла, що це потрібно знімати і показувати, бо це Київ, це столиця, впаде столиця – впаде країна. Я продовжувала працювати на “плюсах” (“1+1”) і возила групи. Це завжди була максимальна кількість журналістів. Зустрічались зазвичай біля каналу, щоб не “світити” штаб. Дев’ята ранку – вісім машин. Тахмазов (український журналіст та ще один пресофіцер бригади – “Н”) бере іноземців, я – наших, домовляємося з комбатами – і вперед.
Та більше того, вона з Сергієм Тахмазовим відсіювала журналістів, які були засліплені російською пропагандою.
– Роботи було багато, – згадує Юлія. – Без новин неможливо було залишитися. Пам’ятаю, українські журналісти поїхали в Козаровичі, а іноземні фотографи познімали Горенку, і їм було достатньо. Залученість іноземних медіа дозволила показати світу, що Київ за три дні неможливо взяти. Ну, і ми – люди з преси, ми знали, що преса хоче. Тому і намагались працювати максимально оперативно. Крім того, розуміли, що інтерес іноземців потрібно підтримувати, аби Україні продовжували допомагати і, можливо, дали лендліз, про який тоді ще й не йшлося.
Журналістка каже, що найбільшим своїм досягненням вважає розповіді про Героїв, яких вона вишукує та висвітлює на сторінці 72-ї бригади.
9 березня російський полковник Андрій Захаров веде елітний підрозділ на Київ по Броварській трасі, в колоні 40 танків. В лісі на позиції, її чоловік в складі 13 військовослужбовців в засідці лише з РПГ та два ПТРК NLAW.
І вона, дружина, яка знає, де її чоловік і в якій небезпеці він є, тому написала йому: «Копай окоп!»
– Та які окопи? Ми тут у засідці! – відповів чоловік.
– Окопи рий! – наполягала дружина.
Він скинув фото, що вирив, а вона краєм ока побачила повідомлення, що танкова колона суне на Бровари. Вона до чоловіка-що там?! Він у відповідь, що потрібна арта. Її вже не можна було спинити – поїхала в штаб і наполягла аби комбриг зателефонував комбату.
– Я кажу: арта потрібна. Ну, і почався рух. Мені пише Женя, штаб тримає зв’язок із комбатом, той просить дати йому підтримку артилерії, але каже, що все зробить сам. Вони впорались. Та я вважаю, що трохи співучасниця, – сміється Юлія. – І, до речі, цей окоп врятував життя Женьці. Бо коли він вистрілив у танк, одна з машин розвернулась і почала гатити в ліс. Снаряд влучив у дерево, воно впало якраз на окоп, і, якби його не було, впало б на Женю.
Її Женя тоді підбив два танки, а кум – танк і БМП. Відео з цими машинами, які горять і розвертаються, – їхня робота. Той бій тривав шість годин.
На наступний день вона повезла туди максимально можливу кількість журналістів, щоб показати, від якої небезпеки вдалося врятувати Київ, і воїнів, які це зробили.
За матеріалами Анастасія Федченко «Новинарня».
Фото: колаж.