Але вся справа в тому, що мій чоловік – просто вселенський тюхтій, який не може постояти за себе. Якби він був один – ще нічого, але за ним ми, родина: я і двоє діток.
А воно все життя ходить і скиглить, а зробити нічого не може. Тому мушу я йти і за нього заступатися. І виходить, що я така-сяка. А він просто невинний ангел.
Історія наступна: роки мій чоловік їздить зі своєю бригадою на роботу, але толку з того ми не бачимо. Що привезе трохи – то одразу й розходиться. Натомість з його бригади просто багатіють на очах: хати ростуть, паркани городяться, жінки в шубах та каблуках.
І тільки я як була ще в дівочому плащику, то й дотепер ношу. Про каблуки взагалі мовчу, може, як влізуть ноги на Великдень, то так і буде, як не зтрудоватіють.
Минув рік такої роботи. Я й питаю в Володі:
– Тобі менше платять?
– Так.
– Чого?
– Бо я ще новенький, та й користуюся інструментами, які мені дають і на які я не скидавався, тому й так.
Я промовчала. Може, й дійсно так правильно.
Минув другий рік – все без змін. Знову у нього знімають за якісь його прогріхи, за спізнення і так далі.
Він у мене непитущий, тому я впевнена, що він на це гроші не спускає. Вже питалася з його бригади чи на що інше не спускає. Але ті підтвердили мені ту суму, яку йому дали і він всю приніс додому.
Тобто, скільки йому платять – скільки й приносить.
А ще мені сказали. Що видно він робітник не дуже, щоб йому платити більше. Я промовчала, бо ж звідки мені знати тії критерії та його роботу я не бачила. Що в хаті діру зашпаклює – стільки й його роботи.
Все виявив випадок. Неймовірними зусиллями ми таки почали робити ремонт в хаті.
– Володю, поклич хлопців тобі допомогти, ви разом працюєте, то вони багато не візьмуть, а все швидше, адже скоро їдете.
Він згодився і прийшли майстри. Стали вони до роботи, а я стала до плити, бо ж то все треба нагодувати.
Я до хати не дивлюся, аж ввечері зайшла, щоб підлогу помити. Я просто оторопіла: вся підлога заляпана, інструменти не помиті, пошпакльовано так-сяк з якимись горбами і лише мій Володя інструменти збирає та чистить.
– Володю, – кажу я, – то ти отак заляпав мені хату аби я мала більше роботи.
– Та я отут робив, – показує мені на стіну, де й вигладжено краще і підлога чиста.
Як я тоді зірвуся та побіжу до його бригадира.
– Ах ти ж, хапуго,- кажу йому, – то ти таких робітників маєш, що руки з одного місця, але їм і гривні не забереш, бо як не кум, то брат, то колєга, а з мого все вираховуєш? Не стидно, що ми з дітьми морозива влітку не бачимо, а тебе з усіх боків розпирає? Я тобі вже зроблю рекламу!
Я так кричала, що чули всі сусіди, я ще йшла по вулиці і оголошувала кожному, що син церковного старости краде в злидаря.
Мене вже неможливо було спинити і я кожного, хто хотів чи не хотів вела до своєї хати і показувала роботу тих спеціалістів, яким платять грошву, а моєму мовчунові дулі з маком.
Далі я плакала всю ніч і мій чоловік лиш додавав мені:
– Та не плач, нічого ж не сталося…
Як це не сталося? Як це не сталося? Нас отак обікрали серед білого дня, а йому все одно.
І от з того й почалося, що я нестерпна жінка і як мій чоловік зі мною живе.
То хіба така слава справедлива? То хіба я нестерпна чи люди, які звикли наживатися на інших, а їм вказали на їхню колоду в оці? Отак і живу…
А той мовчить, добряга, ніби я маю нас усіх захистити, а він отак збоку постоїть.
Фото Ярослава Романюка.
